Розділ 20.1 Ключ

Вранці її розбудив телефонний дзвінок. Це був Макар. Сказав, що під’їде впродовж години - йому потрібні нотаріально завірені копії заповіту та документів щодо оформлення спадщини. І хоч думки Теодори тієї миті були десь дуже далеко, вона погодилась.

Того дня вона рухалась, ніби на автоматі: приготувала сніданок, випила каву, механічно поцікавилась, як справи у хлопчика, навіть хвилин п’ятнадцять просиділа поруч із ним перед телевізором, поки Алекс дивився якийсь мультфільм. Звісно, вона не запам’ятала ані сюжету, ані героїв, адже її власні думки перетворилися на в’язкий кисіль - плутані, тривожні, нечіткі. 

Впускаючи Макара до будинку, Теодора помітила, що чорний позашляховик Камінського вже стоїть на алеї. Вона мимоволі завмерла на ґанку й озирнулась, ніби щось шукала. Їй потрібно було його побачити. Не тільки для того, щоб переконатися, що з Ольгою все гаразд, щоб перепросити.

- Теодоро? - голос Макара повернув її до реальності.

- Так… вибач, - вона струснула головою, і кілька рудих локонів упали на обличчя, - Що ти хотів? Нагадай.

Чоловік дивився на неї підозріло, ніби не впізнавав. Зібраність Теодори розлетілася на друзки, і тепер перед ним стояла не впевнена у собі жінка, а виснажене, налякане, дівчисько. 

- Мені потрібні всі завірені копії,  - з незвичним навіть для самого себе тиском сказав Макар. 

- Добре.

Її розгубленість не те щоб лякала, радше насторожувала. 

- У тебе все гаразд? - запитав Макар.

Теодора кивнула й навіть спробувала посміхнутись, але підборіддя зрадницьки здригнулося, а очі раптом заблищали. Коваль ніколи не бачив її такою.

Намагаючись сховати обличчя, вона швидко розвернулась до письмового столу. На теці з документами важкою ношею лежав пожовклий зошит. Щоденник. Теодора взяла його обережно, двома пальцями, ніби він був брудним або просоченим отрутою, і відклала убік. Торкнулась теки, підділа її пальцем, і раптом почула глухе клацання.

Вона завмерла. Фанерне дно шухляди ледь помітно підстрибнуло. Теодора насупилась і натиснула сильніше. Дерев’яна пластина легко відійшла по периметру. Подвійне дно. Усередині - темна порожнеча, в глибині якої щось лежало. 

Її подих урвався. На кілька секунд вона взагалі забула про Макара. Про кімнату. Про все навколо.

- Теодоро? - його голос прозвучав тихо, але цього вистачило, щоб вона здригнулась.

Вона різко захлопнула шухляду й, майже не дивлячись, простягнула йому теку.

- Тримай.

- Тут усе?

Жінка підняла на нього очі так, ніби не одразу зрозуміла запитання, а потім ствердно кивнула.

- І навіть не запитаєш, навіщо вони мені?

Щось дивне ковзнуло в тоні Коваля, але Теодора цього не помітила.

- Я тобі довіряю.

Макар затримав на ній погляд. Її зелені очі здавалися порожніми, ніби хтось вичерпав із неї всі сили й залишив тільки оболонку.

- Тоді я піду.

Він склав документи до портфеля, ще раз уважно окинув кімнату поглядом і мовчки вийшов.

Теодора витримала кілька секунд, прислухалась до його кроків у коридорі, до того, як грюкнули вхідні двері. І тільки тоді озирнулась, ніби боялась, що хтось може спостерігати за нею крізь стіни. Із сусідньої кімнати долинав приглушений звук телевізора, Алекс досі дивився мультфільм.

Переконавшись, що поруч нікого немає, Теодора знову висунула шухляду. У схованці лежав загорнутий у тканину предмет. Тканина нагадувала старий брезент - жовтувато-сіра, груба, з запахом пилу й вогкості.

Всередині був важкий, чорний від часу ключ з химерним різьбленням. Іржа в’їлась у метал так глибоко, ніби він пролежав у схованці десятиліття.  Теодора обережно затиснула ключ між пальцями й піднесла ближче до очей. Старовинний. Маленький. Такими не відчиняють двері, скоріше - скрині, комоди або схованки. 

Шкарубкий метал неприємно холодив шкіру.  Теодора мимоволі перевела погляд на щоденник Марти, а потім сховала ключ у кишеню теплого в’язаного кардигана. Вона відчувала його нав’язливу, майже живу вагу навіть крізь тканину. Ніби ключ терпляче чекав моменту, коли ним нарешті скористаються.

І Теодора вже знала: тепер вона не заспокоїться, доки не знайде замок.