Розділ 20. Сумніви

Полинноярська центральна лікарня зустріла їх стерильно-білими стінами та різким запахом хлору. Ользі наклали кілька швів на ногу, переконались, що з дитиною все гаразд, але все ж рекомендували залишитись під наглядом хоча б на кілька днів. Про всяк випадок.

Коли лікар пішов і вони з Романом залишились удвох, Ольга першою порушила мовчанку. Її голос звучав невпевнено, ніби вона водночас вибачалась за те, що сталося, і намагалася вигородити Теодору:

- Це був нещасний випадок.

Роман нічого не відповів. Тільки сильніше стиснув щелепи, адже знав напевне - це не так. Усе, що відбувалося поруч із Теодорою, чомусь переставало бути випадковим. На коротку мить у ньому навіть спалахнув сумнів щодо щоденника. Що як… вона сама все це написала? Щоб залякати. Щоб втягнути їх у свою хворобливу гру.

Він не до кінця розумів межі її навіженості. Та поруч із недовірою до Теодори його душила інша - значно гірша - недовіра до самого себе. В’язка, пекуча, чорна, як смола.

На тих сходах він справді злякався. Спочатку - за Ольгу, а потім - за себе, за те, що сам ледь не накоїв.

Після короткого стуку двері відчинились. На порозі з’явився Борейко. Схвильований, скуйовджений, у поспіхом накинутому пальті. Він миттю кинувся до дружини, поцілував її у скроню, притис долоню до живота, ніби перевіряв, як там малюк.

Ольга стиснула його руку і посміхнулась своєю найлагіднішою, заспокійливою посмішкою.

- Я приїду завтра, - коротко кинув Роман сестрі й вийшов за двері.

Білий лікарняний халат хитався на плечах, простір був залитий різким лікарняним світлом, від якого починало нити в очах. Камінський зупинився біля вікна і вперся долонями у підвіконня. За склом стояла непроглядна темрява, здавалося, світ за межами лікарні просто перестав існувати.

- Добре, що ти ще не пішов, - почув він голос Борейка за спиною.

Роман повільно озирнувся і зміряв Тимофія втомленим поглядом.

- Що?

- Ми поставимо під сумнів її право на спадок.

Для людини, чия дружина щойно отримала травму, Борейко виглядав надто оживленим. Камінський схрестив руки на грудях. Насправді йому зовсім не хотілося зараз слухати черговий план Тимофія. Він був виснажений. Емоційно випалений. Його думки блукали десь далеко, а бізнес, документи, будівництво - усе це останніми тижнями раптом почало здаватись чимось чужим, наче залишком попереднього життя.

І все ж він відчував вдячність до Борейка: ніби Тимофій залишився єдиною людиною, яка досі мислила тверезо. Спочатку Ольга теж такою здавалась. Але яка притомна вагітна жінка полізе на аварійний поверх зі згнилими сходами?

Роман невдоволено глянув у бік палати сестри, а потім знову перевів погляд на Борейка.

- Роби що хочеш. Тільки чисто. Щоб мені не довелось це розгрібати.

Тимофій посміхнувся і підняв великий палець угору.

- Це її знищить, - додав майже весело.

Роман кліпнув, і раптом відчув, як уздовж хребта повільно поповз холод.

Знищити Теодору. Позбутися всіх проблем. Усіх привидів. Усього цього божевілля.

Він насилу ковтнув. І чомусь саме в цю мить слова Борейка болісно рубанули по чомусь живому всередині, змусили серце нервово стиснутись і збитись із ритму. Камінський нічого не відповів. Просто розвернувся і пішов до виходу.

Надворі було темно, він сів у машину, завів двигун і рушив вузькими провулками у бік маєтку.

Перед очима досі стояла стара нахилена огорожа другого поверху. І Теодора - налякана, ображена, заціпеніла від поштовху.

Він не був випадковим. Не зовсім. Роман діяв усвідомлено. І як би сильно він не намагався переконати себе, що вона сама втратила рівновагу, тіло пам’ятало краще за розум. Пам’ятало, як вона здригнулась під долонею. Як тріснули поручні. Як вона вчепилась у старе дерево. І як ледь не полетіла вниз.

Все могло б закінчитись дуже легко і швидко. Камінський сильніше стиснув кермо. Мокрий сніг повільно танув на лобовому склі, спотворюючи світло ліхтарів. 

І раптом він подумав про те, як було б просто, якби її більше не стало. 

________________________

Теодора спустилася вниз. Ноги досі тремтіли, у скронях гучно пульсувала кров, а серце відбивало шалений ритм. У кишені лежав диктофон. Перед тим як Оля впала, Теодора знову слухала запис - уже вп’яте чи вшосте за день. Вона й сама не знала, яка невидима сила потягнула її до нереставрованого крила. Просто шукала відповідей серед обшарпаних стін, роз’їдених цвіллю та часом. І це ледь не призвело до трагедії.

Теодора все робила невчасно. Невчасно розповіла Олі про щоденник. Невчасно прийшла сюди боротися зі своїми сумнівами.

Спустившись униз, вона опустилася на коліна й почала збирати хаотично розкидані сторінки Мартиного щоденника. Її рухи були механічними, різкими, ніби вона звинувачувала сам зошит у тому, що він так довго беріг чужу історію.

Вдома Теодора просто жбурнула його в шухляду. Сторінки не хотіли ховатися - вилазили зі щілини, ніби впиралися. Тоді вона, остервеніло зім’явши їх, кілька разів із силою грюкнула шухлядою.

- Геть… Геть, зникни… - просичала, намагаючись не зірватися на крик.

Істерика то відступала, то накочувалася знову. Теодора глибоко дихала, намагаючись приборкати цей панічний, руйнівний стан. Вона боролася з бажанням зателефонувати Олі, спитати, як та, але замість цього просто вимкнула телефон.

Алекс уже спав. Його тихе, рівне дихання трохи зменшувало напругу в кімнаті, і зрештою Теодора сама дісталася ліжка.

Сон проковтнув її миттєво.