Розділ 19.2 Тріщина

Унизу грюкнули двері. За кілька секунд хол наповнився важкими, швидкими кроками. Роман з’явився на сходах так різко, ніби його виштовхнуло сюди пострілом. Мокре волосся, розстібнута сорочка, вода ще стікала по шиї та ключицях - він вибіг просто з душу на гамір і крик сестри.

Його погляд миттєво вихопив картину: Ольга, проламані дошки, розкидані сторінки і… Теодора поруч.

Обличчям Камінського ковзнула тінь. Погляд потемнів так стрімко, ніби всередині остаточно перегорів останній запобіжник. Він кинувся нагору, перестрибуючи через сходинки.

- Романе… - голос Ольги здригнувся, вона спробувала підтягнутись, аби вибратись.

- Не рухайся, - відрізав Камінський і опустився перед сестрою на одне коліно.

Схопив її за плечі, обережно підтягнув до себе, щоб не спровокувати ще одного розлому. Швидко оглянув ногу: глибока подряпина на гомілці кровила, просто на очах розпливалася темна гематома.

Він провів долонею по мокрому волоссю, ніби намагався приглушити відчуття тривоги. 

Коли Оля опинилась у відносній безпеці, на цілій частині сходового майданчика, Камінський повільно розвернувся до Теодори. Його погляд палав, і від цього їй стало по-справжньому моторошно.

- Ти… - голос ударив по порожньому поверху луною.

- Я не…

- Закрий рота! - гаркнув він так, що Теодора здригнулась, - Замовкни, хвора ти ідіотка!

Він підвівся і стрімко рушив до неї. Теодора інстинктивно відступила, відчуваючи спиною холод старої огорожі. Того самого прольоту, небезпечно нахиленого і частково зруйнованого.

- Ромо… - тихо озвалась Оля.

- Мовчи! - рявкнув він, навіть не озирнувшись.

На секунду зупинившись біля Теодори він ніби роздумував, що зробити, що сказати. Куди подіти цю лють, що рвала його зсередини. В його очах було щось страшне. Майже неконтрольоване. А потім він штовхнув її. Різко. Грубо. Не надто сильно, але достатньо, щоб Теодора втратила рівновагу.

Старі поручні небезпечно рипнули під її вагою. Дерево здригнулося. Унизу темніла мармурова підлога.

Теодора різко вчепилась у залишки огорожі. На мить їй здалося, що проліт просто не витримає їх обох. Під долонями затріщало дерево. Старе. Сире. Прогниле. І тільки тепер Роман ніби отямився. Завмер.

Його пальці все ще були стиснуті на її плечі. Між ними повисла мертва, оглушлива тиша. Навіть Ольга перестала плакати. Було чути тільки важке дихання Камінського.

Теодора дивилась на нього широко розплющеними очима, німувала. Ольга тихо застогнала від болю, і цей звук ніби висмикнув Романа із заціпеніння. Він різко відпустив Теодору і нахилився до сестри.

- Дай руку.

Голос досі звучав жорстко, хрипко. Ольга слухняно вчепилась у його передпліччя. Роман обережно обхопив її за талію і повів униз.

Теодора залишилась стояти позаду, все ще тримаючись за стару огорожу. В грудях пульсував фантомний поштовх. Плече пам’ятало тиск його пальців.

Коли вони спустились майже донизу, Камінський кинув короткий погляд на щоденник, відштовхнув носком черевика стос пожовклих сторінок і озирнувся. У його погляді більше не залишилось нічого теплого.

Ні напруги. Ні потягу. Ні цікавості. Тільки гола, неприхована лють.

Щось між ними остаточно ламалось. Глухо. Болісно. Майже так само, як суха сходинка під ногами Ольги кілька хвилин тому.

- Не наближайся до нас.

Теодора мимоволі напружилась, хотіла відповісти, але слова застрягли в горлі. Бо десь глибоко всередині вже ворушився страх. Не перед будинком. Не перед прокляттям. Перед собою.