Розділ 19.1 Ольга

У коридорі Теодора притислася спиною до дверей і заплющила очі. Серце досі калатало, а холодний розум не поспішав повертатися. Вони були один одному ніким, але одна коротка мить усе змінила. І тепер їй здавалося, що вона більше не зможе дихати рівно поруч із Камінським.

Вона могла б повернутися. Вимагати. Забрати те, що не належить йому. Але знала - він не віддасть, натомість - забере ще більше. Її спокій. Її думки. Її контроль.

Цього не можна було допустити.

Теодора зробила кілька глибоких вдихів, випростала спину і рушила до виходу.

У прибудові Алекс та Ольга вправлялися у правильній вимові українських слів. Якщо чесно, успіхи хлопчика були посердині. Він вперто продовжував говорити англійською, а частіше - просто мовчав і спостерігав.

Цей простір був для нього чужим. Як і Теодора. І тільки Ольга викликала в нього теплий відгук,  іноді навіть посмішку.

- Як усе пройшло? - Оля підвелася з крісла і подивилася на Теодору так, ніби та могла якось вплинути на стан її брата.

Теодора лише знизала плечима і мовчки поставила чайник. За кілька секунд вона уже тримала в руках чашку кави і, спершись на стільницю, спостерігала за ними. За їхньою простою, тихою взаємодією. Це викликало дивне відчуття затишку - майже домашнього. І саме тому воно різало. Дисонувало з темною, важкою атмосферою будинку. А ще - здавалося крихким. 

І тоді в її голові народилася тиха і чітка думка. 

Пізніше Теодора ще не раз повернеться до цього моменту, коли сидітиме на цій самій кухні, питиме залпом гірку полинну настоянку замість кави, і картатиме себе за те, що не придушила в собі цю ідею. Не задавила це в зародку.

- Вам комфортно в цьому будинку? - вона почала здалеку.

Ольга підняла на неї великі блакитні очі і ледь помітно хитнула головою.

- Ні. Тут… гнітюче. Нічого конкретного, але я почуваюся чужою. Думаю, всі старі великі будинки такі, - вона несміливо всміхнулась.

- Не всі, -  перебила Теодора, - Місцеві обходять цей маєток стороною. І, думаю, не без причини.

Вона зробила ковток і трохи нахилилася вперед.

- Можливо, це просто легенди. А можливо… - вона навмисно знизила голос, витримуючи паузу, - ні.

Ольга напружилась. В її погляді з’явилась зацікавленість і тонка нитка тривоги.

- До чого ви хилите, Теодоро?

- Багато років тому я знайшла тут щоденник своєї прародички. Марти Чорторий.

Вона замовкла, ніби давала фразі осісти. 

- Я не буду вдаватися в деталі, Олю. Вам це не потрібно. Але я завжди знала - з цим будинком щось не так.

Коротка пауза.

- Я говорила про це Роману. Він не вірив. І досі не вірить. Думає, що я просто хочу зірвати його плани з готелем.

Погляд став гострішим.

- Але це не так. Я намагаюся його… врятувати. І вас також.

Ольга машинально кинула погляд на Алекса. Той сидів, схилившись над альбомом, і щось малював.

- Не переймайтесь. Він нас не розуміє, - прохолодно додала Теодора, ніби хлопчик був чимось несуттєвим, не вартим уваги.

І продовжила, майже пошепки:

- Роман не вірить. Але він читає. Розумієте?

Погляд Ольги знову повернувся до неї.

- Ви ж самі це бачите. 

Вона зробила ще ковток кави.

- Це вплинуло на мене. І на всіх інших, хто мав справу з цим щоденником.

Кілька секунд Ольга мовчки дивилася на хлопчика, ніби намагалася знайти опору в його спокої, потім підняла очі.

- Ви хочете, щоб я переконала його поїхати? - у голосі майнула  легка захисна іронія. 

- Ні, - Теодора похитала головою, - Думаю, навіть вам це не під силу.

Вона витримала паузу і подивилася прямо.

- Просто заберіть щоденник. І віддайте його мені.

Тиша стала густішою.

- Це найменше, що ви можете зробити для нього.

Ольга провела рукою по волоссю Алекса, лагідно скуйовдивши його.

- Бувай, малий, - сказала навмисне українською.

- Бувай, - відгукнувся він, із помітним акцентом.

Вже біля дверей Ольга зупинилася. Озирнулася. Її погляд був серйозним, а губи щільно стиснуті, ні натяку на усмішку:

- Я спробую.

______________ 

У ванній кімнаті шуміла вода, але Ольга все одно обережно постукала - радше для власного заспокоєння. Вона почувалася крадійкою. Хоч і вперто повторювала собі, що робить це заради Романа. Не тому, що повністю повірила Теодорі, просто та посіяла в її голові сумнів. А сумнів, одного разу народившись, уже не давав спокою.

Ольга бачила, яким Роман став останніми днями. Жорсткішим. Різкішим. Наче постійно стримував роздратування. Він майже не спав, багато курив, пив більше, ніж зазвичай, і дивився так, ніби думками перебував десь дуже далеко.

Кімнату огортав сизий тютюновий туман. З-під дверей ванної просочувалась пара. Роман приймав душ. Ольга швидко озирнулась і побачила старий пожовклий зошит на приліжковій тумбі, надто звичайний як для речі, через яку дорослі люди починали поводитись так дивно.

Вона обережно взяла щоденник і притиснула до грудей, а потім вислизнула в коридор і звернула вбік тераси, але раптом завмерла. . Але раптом завмерла - зіі сторони головного будинку долинув звук. Тихий. Наче кчиїсь обережні кроки. 

Дівчина повільно повернула голову до двостулкових дверей, що вели у центральний хол маєтку. Зазвичай ними не користувались, адже житлову прибудову відділили від основної частини будинку ще на початку реставраційних робіт. Замка на дверях не було. 

Ольга сама не зрозуміла, навіщо підійшла ближче. Можливо, через цікавість. Або через тривогу, що вже кілька днів сиділа під шкірою. Вона обережно штовхнула двері.

У холі панувала напівтемрява. Тільки холодне місячне світло падало крізь панорамні вікна на мармурову підлогу. За склом гойдалися голі чорні гілки дерев, а повний місяць висів так низько, ніби ось-ось зачепиться за них. 

Кроки Ольги глухо відбилися від плитки, вона повільно рушила вперед. Її погляд зупинився на широких сходах.  Нижній проліт уже відреставрували - сірий матовий камінь, метал, рівні лінії. Але вище починалося старе дерево. Темне. Масивне. Майже чорне у темряві.