Розділ 19. Не про нас

Авто безшумно зупинилось на під'їзній доріжці, і Теодора завмерла перед терасою будинку Камінського. Трохи повагавшись, вона постукала у парадні двері. Відчинила Ольга. Її зазвичай рум’яне обличчя було блідим і змарнілим.

- Я так рада, що ви зайшли, - промовила дівчина, запрошуючи Теодору увійти.

Жінка зміряла її пильним поглядом і вигнула брову в німому запитанні.

- З Романом щось не те, - відгукнулась Ольга, - Він майже не виходить із кімнати. Постійно читає. І п’є. І палить… Дихати неможливо.

Теодора лише злегка повела плечем. Бабуся недарма остерігалася цього щоденника. У ньому було щось таке, що не відпускало, не тільки її, дивним чином воно впливало і на нього. Вона це зрозуміла ще з тієї зустрічі біля клумби, похованої під снігом. Роман не вірив. Але все одно читав. І, здається, вже почав пропускати написане крізь себе.

- Я можу з ним поговорити?

- Його спальня на другому поверсі, перша праворуч від сходів, - відповіла Ольга, - Я піду до Алекса, з вашого дозволу. Йому некомфортно залишатись самому.

Теодора кивнула, хоча ці слова неприємно зачепили. Вона знала, що приділяє хлопчику замало уваги. Але… вона робила рівно стільки, скільки могла. І не більше. Піклування про нього стало обов’язком, про який вона не просила. 

Довгий вузький коридор впирався у круті дерев’яні сходи. Теодора піднялась і зупинилась біля масивних дверей. Зволікати не стала: одразу постукала і, не чекаючи відповіді, увійшла.

У ніс вдарив різкий запах тютюнового диму. Жінка зморщилась і обвела кімнату поглядом. Камінський лежав на боці, із заплющеними очима, а поруч - знайомий зошит. Щось у цій позі було неправильним. Незвичним. Вона не звикла бачити його таким… беззахисним. 

Першим бажанням було розвернутись і піти. Але вона згадала, навіщо прийшла, так навіть краще.  Вона просто забере щоденник і вшиється звідси, він і не помітить.  

Залишивши двері відчиненими, вона беззвучно перетнула кімнату. Простягнувши руку до щоденника, Теодора відчула майже фізичне полегшення. Та коли пальці торкнулися зошита, рука Камінського різко схопила її за зап’ястя і потягнула на себе. Теодора здригнулась, спробувала вирватись, нажахано дивлячись на його обличчя. Очі залишались заплющеними. Тільки тепер вона помітила краплі поту на його чолі, щільно стиснуті губи, вловила надто швидке серцебиття і уривчастий подих.

Він ніби був десь не тут. І все ж - тримав її занадто міцно.

Його пальці на її зап’ясті стиснулись ще сильніше. Теодора судомно втягнула повітря, хватка була гарячою, майже болючою.

- Романе… - тихо, майже пошепки.

Жодної реакції. Лише ще один ривок, і він потягнув її ближче. Вона втратила рівновагу і сперлась коліном об край ліжка. Їхні обличчя опинились зовсім поруч.

Занадто близько.

Його подих гарячою нерівною хвилею торкався її шкіри. Теодора завмерла, відчуваючи, як по спині повільно пробігає холод.

Це було неправильно.

Вона спробувала вирватись, але марно. Його пальці лише сильніше зімкнулись навколо її руки, ковзнули вище, стискаючи вже не зап’ястя, а передпліччя. Він ніби перевіряв, чи вона справжня. Очі смикнулись і розплющились, але погляд залишався чужим 

-Ти, - його губи ледь ворухнулася, так близько, що вона майже відчула їх теплий дотик. 

Теодора затримала подих. У цю мить вона не була впевнена, що хоче вирватись.

-- Відпусти, - тепер уже твердіше, але голос все одно зрадницьки тихий.

Він не послухався. Навпаки повільно, майже ліниво потягнувся ще ближче, його лоб на мить торкнувся її скроні, наче він намагався впізнати її на дотик. Або - когось іншого. А потім він накрив її губи. Не ніжно, вимогливо, нетерпляче. Теодора завмерла, відчуваючи цей неправильний, ніби чужий дотик, і нарешті збагнула, що прагне, щоб ця мить була нескінченно довгою. 

П’янке тепло, що розливалось її тілом, підштовхнуло до відповіді. Такої самої різкої, поривчастої. Рука, яку він нарешті, відпустив, ковзнула йому на шию, пальці вплелись у волосся. Поцілунок став глибшим, небезпечнішим, ніби обидва щось доводили. Або комусь, або собі. 

Її тіло пронизало млісним очікуванням, а всередині ніби прокинулось щось глибинне, давно забуте, щось, про прагнуло продовжувати цю гру. Чужу гру. Без емоцій, але з жагою, потребою, прихованим бажанням. І це усвідомлення нарешті повернуло її до тями.

- Досить. 

Вона різко смикнулась назад, намагаючись відсторонитися, і тільки тепер, тільки зараз, він здригнувся так, ніби його вдарили струмом. Він завмер, тиша впала між ними важкою, глухою плитою. Вона сіла на ліжку, дихання все ще було нерівним. 

- Що ти тут робиш? - його голос повернувся, але щось в ньому зламалося. 

- Прийшла забрати щоденник.

Вона намагалась відповідати спокійно, ніби нічого не сталося. Губи Камінського стислися, жовна на вилицях заграли, він навіть спробував усміхнутися, хижо, як вмів, але посмішка вийшла надламаною, навіть жалюгідною. Він не терпів бути в позиції того, ким керують. І абсолютно чітко усвідомлював, що щойно не належав сам собі. Але післясмак від короткої миті їх близькості був надто привабний.

- Серйозно? - короткий, сухий сміх, - Після цього?

Вона злегка схилила голову.

- А це щось змінює? Це не про нас, Романе,це про них, - вона злегка постукала вказівним пальцем по його скроні і красномовно поглянула на щоденник, що лежав на підлозі, - ця одержимість наздогнала і тебе. 

Його погляд різко потемнів. 

- Ти навіть не уявляєш, - тихо промовив він, і голос його прозвучав глухо, майже рівно, - наскільки.

Він нахилився трохи ближче. Не торкаючись, його погляд ковзнув до її губ, туди, де ще залишався слід. Але цього разу - свідомо. Вона вичікувально завмерла, бо знала  десь углибині душі, що не зможе відвернутися. 

Натомість відвернувся він, провів по одягу, прибираючи складки і кинув сухо:

- Забирай звідси. 

Сторінки щоденника тихо хруснили в його руках.