Розділ 18.2 Втекти чи залишитись

Запис обірвався без різкості, наче думка просто закінчилась.

Теодора не рухалась і ще кілька секунд тримала палець на диктофоні, ніби боялась, що варто відпустити, і слова зникнуть, втратять свою вагу. Вона обдумувала почуте, але дивним чином залишалась спокійною. 

Ніби смерті, давні, невипадкові, більше не різали. Просто вкладалися на свої місця. 

На бабусю, яка все життя говорила про привидів, впливала її тітка Соломія. На Соломію -бабця Софія. А на саму Теодору мала вплив бабуся. І це зерно ніби чекало, поки з’явиться наступна. Та, якій судилося жити в цьому будинку. Та, яка рано чи пізно перетнеться із кимось із Камінських.

Бабуся так і не змогла зрозуміти до кінця, що це було: прокляття чи божевілля. І найгірше було невідомо, що з цього страшніше.

Слова про смерть Романа Камінського та його маленької онуки Теодора сприйняла спокійно. Майже байдуже. Наче це було… логічним завершенням. Можливо, тому що вона не знала Соломію. Не відчувала з нею зв’язку. Не ототожнювала себе з нею навіть попри спільну кров.

А от згадка про матір Романа відгукнулась інакше. Глухо. Болісно. Він завжди звинувачував її, і вона завжди це заперечувала.

До сьогодні. Наче провина - чужа, стара, непряма - раптом обережно торкнулась і її, наче перевірила - чи підійде, а потім без дозволу лягла на плечі важким тягарем. 

“А потім я тримала двері…”

Теодора різко підвелась і озирнулась, ніби чекала побачити щось за спиною. Наче кімната могла відповісти.

Юхневич зазирнув із вулиці і, впевнившись, що запис закінчився, зайшов у дім.

- Ви в порядку?

Безглузде питання. Теодора кивнула і взяла диктофон у руки.

- Я можу взяти це з собою? - запитала тихо, майже пошепки.

Слідчий кивнув. Його погляд з-під густих сивих брів був уважний, м’який, навіть співчутливий.

- Коли вона приходила… в якому була стані? - спитала Теодора, стишуючи голос, ніби боялась порушити щось важливе.

Юхневич сперся долонями об стіл, підняв очі до стелі, пригадуючи.

- Стримана. І дуже зосереджена. Вона не металась. Не сумнівалась. Просто… прийшла і сказала, що має щось залишити. Попросила вислухати. І одразу - записати.

Він зробив паузу.

- Я спитав, коли маю передати цей запис вам. А вона відповіла - коли ви самі попросите.

Короткий видих.

- Думаю, це той самий момент.

Теодора мовчала.

- Чому ви сказали, щоб я не читала щоденник? - вона поставила це питання вдруге. Але тепер уже без напруги. Наче відповідь і так лежала на поверхні.

- Орися вважала, що саме він у цьому винний, - повільно відповів Юхневич, - Біль Марти ніби… ламає психіку Чорториїв. Вони читають - і її голос починає звучати в їх головах.

Він затнувся.

- Вона боялась, що ви станете такою самою, - коротка пауза, - небезпечною.

На обличчі Теодори з’явилась слабка, майже іронічна усмішка. Вона схилила голову набік. Цікаво - небезпечною для кого? Для себе? Для Камінських? Чи для всього, що опиниться поруч?

Бабуся, яка повільно сходила з розуму, намагалась уберегти її від тієї ж долі. Від особливої риси, яка вже майже стала родинною.

“Йому завжди потрібен хтось наступний…” - Теодора сіпнулась, ніби слова пролунали поруч. Вона сховала обличчя в долонях і повільно похитала головою.

- Чому вона не носила прізвище дідуся? - раптом спитала, сама не до кінця розуміючи, до цього це питання. 

- Тому що прізвище Чорторий ніби вказувало на право володіти будинком, їх прив’язаність до цього дому була надто сильною і сто років тому, і тепер. У свідомості Чорториїв стіни завжди важили більше ніж люди, -  в його голосі з’явилась глуха втома.

Але Теодора знала - вона не така. Орися Чорторий ніколи не була одержимою так, як Соломія. Її історії були застереженням, а не нав’язуванням. Вона не пускала Теодору в підвал. Не дозволяла блукати будинком. Не щоб приховати. А щоб уберегти.

І навіть тепер, прочитавши щоденник, Теодора не відчувала того темного, липкого бажання нашкодити Камінським. Навпаки. Вона хотіла їх врятувати.

Вона точно не така.

- Як думаєте… чому вона не спалила щоденник?

Юхневич знизав плечима.

- Я питав. Вона сказала, що крик Марти в її голові був надто голосним. Спалити - означало б змусити її замовкнути. А вона… не змогла.

Коротка пауза.

- Тому просто віднесла його туди, звідки все почалося. І сподівалась, що ви ніколи сюди не повернетесь.

- А Камінські? - голос прозвучав холодно. 

Павло Григорович довго дивився на неї. Прямо. Прискіпливо.

- Це їх доля.

Теодора різко втягнула повітря. Бабуся не хотіла, щоб вона була втягнута в цю історію, але водночас - просила попередити їх. Бо сама не знала, звідки йде загроза, від будинку чи від них самих, від Чорториїв. 

Що тепер, чорт забирай, робити? Поїхати і продати свою частину Камінському? Залишити все це  і просто сподіватись, що нічого не станеться? Чи знову піти до нього і спробувати… достукатись?

Теодора не знала. І попри все, їй не хотілось їхати. Вона відчувала зв’язок із будинком. Поки що - тихий. Без голосів. Без тіней. Але достатньо сильний, щоб залишитись.

А що як це можна зупинити? Розірвати.

Жінка поклала диктофон у кишеню і рушила до виходу.

- Дякую, Павле Григоровичу.

- Що ви будете робити, Теодоро?

Вона не обернулась.

- Точно не тікатиму.

Двері зачинились. Холодне повітря вдарило в обличчя. Вона сіла в авто, стискаючи кермо.

Щоденник потрібно повернути. Не спалити. Не втекти. Зрозуміти і зупинити.