Розділ 18.1 Орися

Орися, 2013 рік

“Я маю у дечому зізнатись, Пашо… у дечому жахливому. Знаю, тобі вже набридли мої історії про привидів. Але, здається, ти завжди був єдиним, хто принаймні міг мене слухати. І не злитися… На відміну від Максима. Спочатку він наді мною сміявся, пізніше - починав дратуватись. Я втомлювала його. Але не тебе.

Ти записуєш? Добре. Це важливо.

Я довго думала, чи варто це говорити. Бо є речі, які краще залишити там, де вони сталися. У темряві. Але я втомилась носити це сама.

Це буде день одкровень, Пашо. Сподіваюсь, це не змінить твої почуття до мене.

Пам’ятаєш, я розповідала тобі про тітку Соломію? Вона виховувалась у цьому домі змалку і особисто була знайома з прабабцею Софією - матір’ю Марти. Софія не пробачила. Вона просто навчилась жити з цією люттю, як з частиною себе, і забрала її з собою в могилу.

Коли Соломія підросла, вона була буквально одержима історією Марти.

Мені щойно виповнилось тринадцять, коли тітка дала мені прочитати той щоденник. Вона казала, що це - невід’ємна частина нашої родини. Що це - борг. І що за нього заплатять майбутні покоління Камінських.

Звісно, написане справило на мене враження. Я була маленькою дівчинкою, яка читала про далеко не дитячі речі. Але навіть не це мене зламало. Не подробиці. Не пристрасть. Мене зламала смерть.

Смерть Ростислава. І думки Марти - холодні, розважливі - про те, як нашкодити дитині чи дружині Романа. Я була нажахана. Я плакала. Я не хотіла це читати.

Але Соломія ігнорувала мій страх. Вона лише повторювала одне й те саме: Камінські мають заплатити.

Вона казала, що Марта не покінчила з собою. Що її вбив Роман Камінський. Той самий, що жив поруч із нами, у лівій частині дому. Дідуган із сивим волоссям і надломленим поглядом, у яком сум і страх змішались в одне. 

Соломія зловтішалась його неміччю, а  він її уникав, а потім вона гладила мене по волоссю і з неприхованим обожнюванням зазначала, що ми з Мартою дуже схожі.

На щастя, я бувала в тому будинку нечасто. Батьки мали квартиру  у Полинному Яру, і до маєтку ми приїжджали лише на вихідні або влітку.

Цей дім мене лякав. А ще більше - Соломія.

Вона не виглядала божевільною, Пашо. І це найстрашніше. Вона могла сидіти на кухні, тихо чистити яблука, розповідати щось буденне, і раптом, зовсім спокійно, сказати: «Вони ще заплатять. Обіцяю. Все повертається». І в такі моменти я не розуміла - вона розмовляє зі мною чи з кимось іншим. 

А тепер слухай уважно. Це сталося влітку 1971 року.

Я приїхала до маєтку під час канікул в інституті. Не хотіла затримуватись надовго, але мала провідати бабусю. Спочатку я побачила дітей Давида Камінського: красивого, мов грецький бог, Олексія і маленьку, тендітну Камілу.

Їй було дев’ять, Пашо. Вона сміялась так легко, ніби в цьому домі ніколи не було нічого страшного. Я пам’ятаю, як вона бігла садом, тримаючи в руках оберемок квітів, і щось розповідала дідусеві, захлинаючись словами. На щастя, з Олексієм наші шляхи майже не перетнулись, він був зайнятий і поїхав уже наступного дня.

А Каміла залишилась. З матір’ю і дідусем. Я бачила у вікно, як вона гуляє садом із Романом Камінським. Йому було вісімдесят три. Він був старий, але тримався прямо, гордо. І завжди обходив стороною клумбу з фіалками. Ніколи не підходив до неї.

Наче боявся.

Все могло закінчитись інакше, Пашо.

Але Соломія, побачивши цю дитину… ніби змінилась. Не одразу. Спочатку вона просто дивилась. Довго. Мовчки. А потім почала говорити. Знову. Про Марту. Про несправедливість. Про прокляття.

«Ніколи їм не буде спокою у цих стінах», - казала вона. Тихо. Майже лагідно. І від цього було ще страшніше. Вона розмовляла сама з собою. Вночі. Шепотіла. Доглядала фіалки. І ненавиділа троянди.

А потім… одного разу вона запалила сірник. Маленька Каміла і Роман Камінський спали. Я бачила це з вікна. Соломія стояла на їхній терасі. Чиркала сірник за сірником. Вони спалахували, гасли, падали їй під ноги. Вона дивилась, як вони догорають. А потім підійшла до вікна, поклала долоні на скло, і кинула останній палаючий сірник у відчинену кватирку.

Полум’я розгорялося повільно. Допомога з міста прийшла швидко. Але вони вже не дихали. Вони не згоріли живцем. Вони вчаділи.

Соломія після цього приходила до мене. Говорила спокійно. Майже ніжно. І знову розповідала про прокляття. Про те, що воно дістанеться кожного Камінського, який переступить поріг цього дому.”

Пауза. На записі чути її подих.

“Я нікому нічого не сказала. Не змогла. Боялась.

Мій мозок почав витісняти спогади. І в якийсь момент я вже не була впевнена, чи дійсно бачила Соломію тієї ночі. Але вона - продовжувала вірити у святу відплату, часто казала: “бачиш, Камінські у вогні, як грішники”.

Після смерті Каміли Камінські надовго покинули будинок. Потім померла Соломія. Я залишилась єдиною спадкоємицею.

Я могла поїхати. Почати інше життя. Але повернулась. Подарувала квартиру доньці і зятю - і переїхала до Полинного Яру.

Пам’ятаєш нашу зустріч? Ти тоді так радів мене бачити… Це були найкращі дні.

А потім будинок знову прокинувся. Спочатку - тихо. Я знайшла щоденник Марти. Перечитала. Потім сни. Один, другий, третій. Уві сні Марта просто стояла і дивилась на мене. Не говорила нічого. Просто чекала.

Найгірше було у підвалі. Я його зачинила. Бо там… було занадто багато всього. Біль. Страх. Жага. Він ніби дихав цим. Я замкнула двері, щоб не чути. Але все одно чула. Спочатку - тихо, ніби це були мої власні думки. Потім вони почали просити голосніше. 

А коли Дмитро Камінський переступив поріг будинку - вони закричали. Пам’ятаєш матір маленького Романа, Катерину? Той день. Я була там.