Розділ 18. Запис

- Чому ви вирішили зустрітись саме тут? - Теодора щільніше загорнулась у пальто, ховаючись від поривчастого вітру і хуртовини.

- Вважайте, скучив за нею.

На голові у Юхневича був старомодний капелюх, комір піднятий, руки сховані в кишенях. Його погляд - прикутий до чорного мармуру. З надгробка на них спокійно дивилась Орися Чорторий.

Він нахилився і поклав на сніг криваво-червоні квіти. Теодору пересмикнуло - цей контраст виглядав надто різким, майже неприродним. Над головами нависли важкі темно-сірі хмари. День повільно котився до вечора, і перебування на кладовищі в цей час здавалося неправильним.

- Ви хотіли поговорити, - Павло Григорович не зводив погляду з надгробка, ніби звертався не до Теодори, а до Орисі.

Якийсь час вона мовчала. Здавалося, якщо вона порушить цю тишу, то розірве той дивний зв’язок, який він тут встановив і утримував.

- Що вас пов’язувало з бабусею? - вона почала здалеку, запитавши зовсім не те, за чим прийшла.

Він повільно повернувся до неї й усміхнувся. Засмагле, зморшкувате обличчя, уважні колючі очі й відкрита посмішка видавали в ньому людину розумну і небезпечно спостережливу.

- Скажімо, ми товаришували. А може, й трохи більше. Ваш дід був моїм другом, а ваша бабуся… - він на мить замислився, - ну, я їй симпатизував.

Теодора втупилась у землю й підчепила сніг носком черевика. Їй стало ніяково, ніби вона зайшла туди, куди не слід. Втім, про що говорити - читаючи щоденник Марти Чорторий, вона так само проживала чуже життя, порпалась у брудній білизні й відкривала шафи, з яких із гуркотом випадали скелети.

- Не переймайтесь, Теодоро, усе було в межах пристойності. Навіть у молоді роки. Просто вона була… цікава. Загадкова. Ми були друзями. Добрими друзями, які довіряють одне одному. Ви, до речі, на неї трохи схожі.

Його пальці торкнулись її ліктя - сухі, жилаві.

- Бачу, ви змерзли. Я живу неподалік. Поїхали.

Дім Юхневича був простим і тихим. Двоповерховий, із двосхилим дахом, затиснутий між іншими будинками приватного сектору, майже впритул до траси. На подвір’ї їх зустрів кудлатий пес невизначеної породи, він привітно махав хвостом і намагався лизнути Теодору за пальці.

Всередині панувала простота, що межувала з байдужістю. Кухня, вітальня, картатий диван, старий майже порожній сервант. Сходи на другий поверх - різкі, майже прямовисні.

Тут давно не було жінки. А може, і ніколи.

Юхневич запросив Теодору присісти і поставив чайник. Його рухи були спокійні, відпрацьовані, ніби він робив це вже не раз. Запах трав’яного чаю і цукрового печива на мить розслабив її, але Юхневич, ніби відчувши це, одразу повернув напругу.

- Я знав, що ви колись прийдете, - він сів навпроти і додав тихіше: - І Орися знала.

- Ви казали, щоб я не читала щоденник, - мовила Теодора на видиху, ледь не ковтаючи слова.

Павло Григорович кивнув і підвівся. Повільно підійшов до комода і дістав невеликий пристрій. Теодора не одразу зрозуміла, що це, але вже відчула, як усередині щось стислося.

Він натиснув кнопку.

І з динаміка долинув голос Орисі. Той самий, який вона пам’ятала.

“Я маю у дечому зізнатись, Пашо… у дечому жахливому. Знаю, тобі вже набридли мої історії про привидів. Але, здається, ти завжди був єдиним, хто принаймні міг мене слухати. І не злитися…”

Юхневич вимкнув запис і поклав диктофон на столик перед Теодорою.

- Знаєте, Теодоро, перед смертю люди зазвичай ідуть до священника. Але ваша бабуся прийшла до слідчого. І до друга. Вона не чекала, що я зрозумію. Але знала, що не засуджу.

Він кивнув на диктофон.

- Беріть. Послухайте.

Він підвівся.

- Думаю, тут ви знайдете відповіді на свої питання. А я, з вашого дозволу, вийду…

Теодора на секунду затримала на ньому погляд. Старий узяв склянку, налив у неї щось темне з пляшки - точно міцніше за чай - і вийшов. Двері тихо скрипнули. Крізь скло вона бачила його силует: він сперся на перила, закурив, зробив ковток і завмер, ніби чекав.

У кімнаті залишилась тільки вона. І голос. Теодора, не зволікаючи, натиснула на кнопку відтворення.

“Я маю у дечому зізнатись, Пашо… у дечому жахливому…”