Розділ 17.2 Сновидіння

У кімнаті стояла напівтемрява, попри те, що тьмяне світло торшера горіло вже кілька діб поспіль. На підвіконні - скляна попільничка, переповнена недопалками. Від неї різко тхнуло. На незастеленому ліжку лежав старий розгорнутий зошит, зшитий грубими нитками. Його сторінки були злегка зім’яті, ніби той, хто читав, робив це надто неохайно. 

Камінський зупинився на порозі й мимоволі озирнувся. Щойно він бачив у саду Теодору, і вперше за весь час не захотів наближатися. Бо розмова із нею завжди закінчувалась однаково. 

Він перемнувся з ноги на ногу, зайшов до кімнати, перетнув її і, не роздягаючись, важко впав на ліжко. Недбало схопив щоденник і підніс його над собою, тримаючи на витягнутих руках, ніби намагався роздивитися щось крізь текст.

Коли він тільки забрав його у Теодори, то поставився до прочитаного скептично. Спочатку це здавалося дурницею, дешевою історією, пересолодженим любовним романом. Але з кожною новою сторінкою тон змінювався: події темнішали, думки Марти ставали химернішими, жорсткішими, і поступово в них починала проглядатися холодна, прорахована логіка. Найбільше ж його непокоїло інше - усе це відбувалося тут, у цьому будинку. Можливо, у цій самій кімнаті.

Після кожного прочитаного фрагмента йому снилися сни - нав’язливі, тривожні, важкі. Тепер у них була не лише рудоволоса жінка. З’явилися і інші: чоловіки, обличчя яких здавалися дивно знайомими. І з кожним разом це відчуття впізнавання ставало сильнішим.

Він уже не сумнівався, що Камінські, які жили тут понад сто років тому, були його пращурами. Для остаточної впевненості він якось навіть зателефонував батькові.

- По-батькові діда? - перепитав той, - Його звали Давидом Романовичем. Ми, до речі, коли обирали тобі ім’я, таким чином вирішили вшанувати предків, - пауза, коротка, але насторожена, -  А що?

- Та нічого, - порожнім голосом відповів Роман.

- Роман Камінський, до речі, довго прожив. Кажуть, я його навіть застав. Але в силу віку цього не пам’ятаю.

- Коли він помер?

- Початок сімдесятих, здається. Тут, у будинку. Була пожежа. Разом із Романом Камінським загинула його онука - ще зовсім дитина, років восьми чи дев’яти. Жахлива історія… - батько на мить замовк, - Синку, не бери дурного в голову.

“Звісно, не зважай, тебе називають іменем діда, що сконав у вогні, а ти просто не сприймай це близько до серця. Зручно. Батьки року, трясця!”, - спересердя думав Роман. 

- Не беру, - глухо відповів і поклав слухавку.

Тієї ж ночі він прокинувся, або подумав, що прокинувся. Кімната була та сама. Майже. Замість стриманого сучасного мінімалізму - перенасичений деталями класичний інтер’єр з важкими шторами та масивними меблями темного дерева, вицвілими киламими та позолоченими канделябрами. І все це в обгортці задушливих червоно-коричневих відтінків, від яких стискало в грудях. 

Двері зі скрипом відчинилися, і на порозі з’явилася вона. Руде волосся спадало на плечі, немов розлитий вогонь, у темних очах тліли золотаві іскри. У руках - блюдце з майже догорілою свічкою.

Вона наближалася повільно, майже ковзаючи підлогою. Роман інстинктивно відступив і кинув погляд на вікно, ніби шукав шлях до втечі. Але за шибкою була лише щільна стіна важкого, нерухомого снігу.

Коли він знову повернувся, Марта вже стояла зовсім поруч. Між ними залишилися лічені сантиметри. Вона піднесла свічку ближче до його обличчя, уважно вдивляючись, ніби намагалася щось знайти або впізнати. Потім раптом випустила її з рук. Маленький вогник, що здавався безпечним, торкнувся килима.

А жінка в ту ж мить вп’ялася в його губи поцілунком. Різким, жадібним. Її пальці занурились в його волосся, ковзнули вниз, по шиї. Він не відштовхнув, вона не відсторонилась, крижана посмішка з’явилась на її обличчі, а потім воно почало бліднути, риси загострилися, під очима залягли темні тіні. Шкіра ніби втрачала життя, м’язи танули, кістка виступала наззовні. 

Тепер до нього тягнулося не обличчя, а майже оголений череп, поки навколо розгорався вогонь. 

Роман різко прокинувся. У кімнаті було темно й тихо. Він важко дихав. Щоденник лежав поруч, розгорнутий на тому самому місці.

Відтоді сни почали змішуватися. Іноді йому снилася Марта, іноді - Теодора. А час від часу - обидві одразу. Сни з Теодорою були іншими, теплішими і зрозумілішими. Але щоранку він прокидався з одним і тим самим: думками та бажанням, які йому не належали. І кожного разу він не до кінця розумів, де закінчувався сон і починалась реальність. 

Він намагався відволіктися. Їздив у місто, пив, проводив час із жінками, які не ставили зайвих питань. На короткий час це допомагало. Але варто було повернутися, як усе починалося знову: будинок, що ніби дивився на нього з осудом, і розгорнутий щоденник, який запрошував читати знову і знову. 

Усвідомити, що прапрадід виявився братовбивцею, було непросто. Але ще більше його насторожувала Марта. Вона грала людьми, холоднокровно смикаючи за невидимі нитки. І навіть у момент смерті Ростислава думала не про це, а про втрачений шанс, про будинок, який вислизав із її рук. І тоді Камінський проводив паралелі з Теодорою і ставив собі лише одне запитання: на що здатна сьогоденна Чорторий, єдина спадкоємиця того роду? 

Згідно із записами Марти, які вона викладала із лякаюче сухою стриманістю, смерть Ростислава визнали природною - серцевий напад. Розтин нічого не показав, і ніхто навіть не задумався про вбивство. Лише Амелія Камінська наполягала на розслідуванні і відкрито підозрювала Марту.