Розділ 17.1 Архів

Розповідь Марти ще довго не відпускала Теодору. Кілька днів вона ходила, як у воду опущена, похмуро дивилась на закутки саду на дому так, ніби могла знайти у них відповіді. Насправді, відповіді були. У щоденнику, який забрав Роман Камінський. Вона могла б піти до нього. Вимагати, щоб віддав, влаштувати сцену. Але щось всередині вперто стримувало. 

Не зараз. Краще не перетинатися. Принаймні, поки що. 

Розум підказував: це інша людина, інший Роман Камінський, що жив в іншому часі, за інших обставин. Так, їх об’єднує одна кров, можливо, спільні риси характеру. Але не можна перекладати на нього чужі гріхи.

Не можна. І все ж…Щось ірраціональне всередині буквально кричало: тримайся від нього подалі.

Холодний розум повернувся не одразу.

Вперше за довгий час день видався ясним. Сонце висіло високо - зимне, майже неживе. Сніг під ногами розм’як, морози відступили.

Теодора мчала трасою до міста, на задньому сидінні мовчав Алекс.Вона мала відвезти його до школи, а потім - зустрітися з Макаром, з’ясувати, як просуваються справи із відновленням документів і попросити про одну послугу. 

Макар виглядав виснаженим. Погляд - насторожений, майже колючий. Наче кожна поява Теодори автоматично означала проблеми. Вона привіталась, він щось буркнув у відповідь. 

- Як просувається розслідування?

- Ніяк. Проти Камінського немає доказів, - коротко, - Зникли не тільки гроші, документи теж. І не тільки твої. Тепер у мене новий клопіт - усе це відновити.

- Це був Камінський. Він зізнався.

Макар підвів на неї уважний погляд і запитав з не прихованою іронією:

- Сподіваюсь, ти це записала?

Вона мовчки опустила очі і зробила ковток кави. За вікном виднілась будівля міської бібліотеки. Чітка, холодна, відсторонена.

- Я був сьогодні в мерії, - продовжив Макар, - Вони дадуть копію угоди. Це пришвидшить процес. Але…

Він замовк.

- Але що?

- Їм не подобається, що твоє право спадщини… - пауза, - під питанням.

- Не смій так говорити, - промовила Теодора різко. 

Макар не відреагував.

- І ще. Хтось цікавився угодою щодо пансіону. Хтось сторонній.

- Люди Камінського. Я ж кажу - він усе знає.

Макар зняв окуляри, потер очі.

- Теодоро. Такі речі треба фіксувати. Інакше це просто твої слова проти його.

Вона не відповіла, тільки повільно розмішувала цукор у філіжанці, і дивилась у вікно. Її думки зараз були не тут. Спадщина відходила на другий план, її і всі пов’язані з нею проблему витісняла інша, темніша, давніша історія. 

- Мені потрібно побачити міські архіви, - вона зробила паузу, ніби зважувала, чи слід розповідати детальніше, - потрібно більше дізнатись про історію маєтку, його жителів. 

Погляд Коваля став майже приреченим. Вона знову намагається його у щось  вплутати. 

- Будь ласка, Макаре, ти вже досліджував це питання. Допоможи. 

Вона обережно торкнулась пальцями тильної сторони його долоні, ніби це могло його переконати. Чоловік зітхнув і погодився. 

Поки Макар працював з електронними реєстрами, Теодора перебирала паперові справи. Старі. Пожовклі. Тихі.

Їм знадобилося менше години.

- Ось.

Вона завмерла над рядками.

Марта (Марфа) Чорторий.
Дата народження - 7 травня 1895.
Хрещення - 10 травня.

Дата смерті - 31 серпня 1915.

У Теодори пересохло в горлі. Два тижні після Ростислава. Випадковість? Звісно. Авжеж. За логікою Камінського це просто випадковість, але вона знає, і будинок знає… 

- Її не відсіпвували, - озвався Макар. 

- Що? - Теодора не одразу зрозуміла. 

Він повторив і додав: 

- Не було служби. 

- І що це значить? 

Він знизав плечима.

- Швидше за все… самогубство.

Теодора заплющила очі, всередині щось холодно стиснулося. Це було не просто “жахливо”. Це було… закономірно.

Але все ж щось не сходилось.  Покінчити з собою - це було зовсім не в стилі Марти Чорторий. Принаймні тієї Марти, яку Теодора встигла пізнати зі щоденника. Вона б не здалася так просто. І точно не подарувала б перемогу Роману Камінському.

Із Макаром вони попрощались уже під вечір. Йдучи, він спитав, чи знайшла Теодора те, що шукала, але вона лише стенула плечима. Бо насправді знала тільки одне: їй потрібно повернути щоденник.  І поговорити з Юхневичем. У цій історії він був сторонньою фігурою, але дозволяв собі надто точні перестороги. Так не говорять навмання. Він щось знав, і вона це витягне.

А між тим Камінський ніби зник. Розчинився у гулі техніки, у темних коридорах, у звивистих алеях. Раніше Теодора бачила його щоранку - на терасі, з кавою і цигаркою. Тепер тераса пустувала. Запах тютюну просочувався просто з вікна його спальні. Іноді чорний позашляховик виривався за ворота маєтку, і повертався вже пізно вночі. Світло в його кімнаті не гасло до ранку.