Розділ 17. Віддай

У кімнаті було надто задушливо, через що сон обірвався різко, ніби його хтось висмикнув. Камінський відкрив очі і втупився в стелю.

Кілька хвилин тому у сновидінні він бачив її. Спокусливі обриси жінки із довгим рудим волоссям, що темними хвилями спадало по світлій шкірі. Вона стояла до нього спиною, йому кортіло роздивитися обличчя. Вона випередила його, обернулася сама, і все зникло. Світ навколо згас. Залишились тільки очі - зелені, з золотавими іскрами. Вони наближались, іскри розростались, поки не перетворились у вогонь. Він обпікав. Зсередини. 

Роман різко сів. У спальні стояв запах диму. Він підскочив до каміна - полум’я усередині палало сильніше, ніж мало б. 

- Чорт…

Він рвучко відчинив вікно, але повітря все одно не вистачало. Вийшов надвір, глибоко вдихнув. 

Будинок спав. Темний. Німий. Тільки в одному з вікон жеврів слабкий вогник. Слідне крило, другий поверх, невідреставрована частина. 

- Ти бляха знову за своє? - вицідив крізь зуби. 

Коридор зустрів його тишею, всі двері - щільно замкнені, і тільки з одної шпарини лилось слабке світло. 

Він увійшов безшумно, схрестив руки на грудях. І тихо пирхнув. Теодора не обернулась. Вона сиділа просто на підлозі, впершись долонями, схилившись над зошитом. Волосся спадало на обличчя, ховало його. Щось моторошне було у цій позі, щось неправильне. На мить йому здалося: якщо вона зараз озирнеться - він знову побачить ті самі очі зі сну.

- Теодоро. 

Її плечі здригнулись, з вуст вирвався глухий схлип.

- Що ти тут робиш? 

Його голос прозвучав нерівно. Він і так бачив. Але мусив сказати щось просте. Звичайне. Щоб повернути все на місце. 

Теодора повільно випросталась і підняла на нього порожній погляд. Зошит лежав на підлозі, розгорнутий. Роман зробив кілька кроків ближче, ковзнув поглядом по сторінках, і одразу відвів очі, наче не хотів бачити.

- Що там такого, що ти виглядаєш… - він запнувся, - так?

- Вони його вбили.

Вона підвелась, схопила щоденник, притиснула до грудей. Пальці тремтіли. Роман скептично вигнув брову.

- Ну давай. Ще трохи жахів на ніч.

Він показово глянув на годинник.

- Третя ранку, саме час.

Жінка опинилась поруч надто швидко, неочікувано, її очі блищали, губи тремтіли, подих був гарячим, уривчастим. 

- Пам’ятаєш могилу з блакитною стрічкою? - прошепотіла вона, - Ростислав Камінський. Тринадцяте серпня, тисяча дев’ятсот п’ятнадцятий.

Вона говорила швидко, гарячково.

- Ти питав, що я знаю. Тоді - нічого. Тепер знаю. Його вбив брат. Отруїв. Через неї. Через Марту Чорторий.

Пауза, ковток повітря. 

- Більше ста років тому.

Крок - і тепер вона ще ближче. 

- Хочеш знати ім’я?

Вона не дала відповісти: 

- Роман Камінський, - випаллила. 

Чоловік завмер. Всі ці пазли складались у надто…дивну картинку. Але він не дав цьому ходу. 

- І що це доводить? - спокійно. 

- Що тут небезпечно! - вона майже зірвалась на крик, - вони грали одним одним, торгувались, і врешті решт це закінчилось смертю. 

Вона зробила крок назад, почала ходити туди-сюди, дрібно, нервово. 

- Дім це пам’ятає. 

- Заспокойся.

Він міг сказати: дім - це просто стіни, але вона б не почула.

- Бабуся казала… про прокляття… про Марту… - голос зламався, - Я не вірила. Не до кінця. Але тепер…

- Досить! 

Роман підвищив голос і перетнув простір за два неповних кроки, схопив її за зап’ястя. Її рука була тонка і холодна, пульс - пришвидшений, гучний. На мить він закляк, ніби сам не розумів, що збирається зробити: притягнути до себе, заспокоїти чи… щось інше. 

- Дай сюди. 

Пальці не розтискались. Вона похитала головою. 

- Дай. 

Вона стиснула щоденник сильніше. 

- Пішов геть! Я маю дізнатись, що було далі!

Він послабив руку і різко висмикнув зошит. Вона завмерла. Не пручалась, тільки вдихнула глибше. Наче стало легше, ніби він взяв на себе її невидимий тягар. 

Роман розгорнув сторінки, пробігся очима.

- Це залишиться у мене.

Він не дивився на неї, але на секунду затримав погляд на її руках. Вони все ще тремтіли.

Двері грюкнули. Теодора залишилась сама.

І невеличкий колаж для атмосфери ♥️