Частина 3. Розділ 16. Коханці

2 серпня 1915 року

“Цей тиждень був найкращим у моєму житті. Єва Камінська разом з дитиною гостювали у родичів в Києві, вирішувати питання із навчанням поїхав і Ростислав. Ми з Романом належали один одному. Будинок став нашею фортецею. 

Вдень ми ввічливо вітались і проходили повз, а вночі - ставали одним цілим. Я привидом прослизала в його кімнату далеко за опівніч, коли дім уже спав. Або він - тихо стукав в мої двері і ми тіснились на моєму вузькому ліжку. Так близько, що голова йшла обертом не від дотиків - від самого подиху. 

Моє серце стискалося перед настанням ночі, тілом розливалась приємна слабкість, ніби  воно чекало, що чоловічі пальці знову шукатимуть у ньому точки, здатні довести до забуття. Але головним було не це. До найвищої межі мене доводили не його дотики - відчуття контролю над ним.

Він володів моїм тілом. Я - його думками. Ніби стала його володаркою. У його погляді була потреба, майже життєва, ніби він не міг без мене дихати. Тому ми дихали один одним, їли один одного, смакували. Зникали один в одному. 

3 серпня 1915 року

Це був останній день, коли ми могли побути на самоті. Дуже скоро в будинку знову стане чутно цей дратівливий дитячий плач і голос жінки, яка мені… заважає. 

Камінський став моїм, але мені потрібно було почути це від нього.

Скільки разів він дорікав мені Ростиславом за сцени, свідком яких ставав сам, за власним бажанням. Коли, ніби збоченець, спостерігав крізь щілину дверей. Наче катував себе за вибір, зроблений колись на користь Єви. 

Поспішив. Не дочекався мене. Тепер - має шанс все виправити. Але я маю нагадати про дещо очевидне. 

Я ніколи. Не буду. Другою.

Вранці ми перетнулися випадково, і я побачила в його очах таку жагу, що не змогла не вгамувати її. Він притис мене до стіни просто у передпокої вітальні. Його руки губилися у складках сукні, намагаючись дістатися до того, що вона приховувала. Його губи - жадібно смакували моїми.

Шум кроків налякав нас, і я потягнула його вниз, у непроглядну темряву підвалу. Там, серед чорних катакомб, просочених запахами трав і сирості, ми віддавалися один одному, ніби востаннє.

Звук розбитого скла співпав із фіналом. Ми не відпускали одне одного, слухали серцебиття, ловили запахи, що йшли від розпашілих тіл.

А потім я прошепотіла йому на вухо. Коротко. Безапеляційно:

- Тепер ви мій.

Він відсторонився і подивився уважно, ніби зважував, наскільки я серйозно. Посміхнувся. Торкнувся кутика моїх губ. Заправив пасмо волосся за вухо.

І в мені щось тріснуло. Я очікувала іншої реакції. 

- Не грайтесь зі мною, Романе Орестовичу.

Це прозвучало як погроза. Його очі потемніли. Він більше не посміхався.

Він сприйняв мене серйозно - і я відчула це. Мені потрібно було довести довести свої наміри до кінця. Поставити крапку.

- Ви мене кохаєте?

- Я не уявляю себе без вас, Марто.

Я це і так знала. Але мене цікавило інше. Чому чоловіки ніколи не відповідають прямо? 

Я обійшла стелаж і присіла навпочіпки. Підділа скельце розбитої пляшечки, глянула на паперову етикетку, де почерком матері була виведена назва. Ледь розібрала. 

- Чемерична вода. Використовується при запаленні суглобів, при лікуванні екзем. 

Із пляшечки вціліло тільки денце. Я взяла його в руки і піднесла до рівня обличчя Романа Камінського. 

- Застосування - тільки зовнішнє. 

Він дивився, не розуміючи. Я теж не до кінця тямила, куди веду. Слова самі знаходили форму.

- Її ще використовують для лікування алкоголізму. При невеличких доза вона викликає сильну інтоксикацію. Настільки сильну, що п’яниця воліє більше ніколи не заглядати у чарку. А от більші дози - викликають смертельне отруєння.

Я дивилась прямо в очі. 

- Ані смаку, ані запаху. Ви п’єте вино, а потім - помираєте. 

О, як мені хотілося дізнатися, про що він тоді думав. Я дивилась в його очі, вони повнились тривогою і цікавістю. 

Чоловіки не розуміють натяків, тому я мала сказати прямо. Прямо. Але обережно: 

- Я не стану вас ділити.

Він відвів погляд. Я розсміялась і залишила його у підвалі самого. Він мав подумати. І все зважити.

Я не збираюсь вбивати Єву Камінську. 

Я хочу, щоб він позбувся її сам. Як - не має значення. Розлучення. Смерть. Мені підійде будь-що.

Аби залишитися тут із ним.

І більше ніколи не чути її тихого, покірного голосу.

4 серпня 1915 року