Розділ 15. Не читай

Зруйнувати Мартину клумбу не вдалося. За нещасливим збігом обставин водію бульдозера стало зле. Швидка відвезла бідолаху до лікарні з серцевим нападом. Камінський вимагав прислати іншу машину, але прораб лише знизав плечима - вибачте, доведеться зачекати.

На маєток налетіла несамовита віхола. Камінський стояв на терасі й дивився у двір: думки розбігались. Сніг сипав дедалі густіше, ніби хтось навмисне стирав обриси саду, ховав під білим усе, що не мало бути побаченим.
Роман думав, що виграв останню партію у словесній дуелі з Теодорою, але той фінальний порив - недоречний, чужий, збив його з пантелику.

Йому здалося, що хтось інший вів його рукою по її волоссю. І він не опирався, ніби та невідома сила злилася з бажанням, яке він давно поховав десь на самому дні підсвідомості. Він згадав сни. Потім - останню ніч без них. Вона здавалася пустою. І раптом він усвідомив, що хоче знову побачити ту жінку. Згадка про неї відгукнулася в тілі м’якою млістю. І це відчуття було надто схоже на те, що він пережив, торкаючись щоки Теодори.

- Годі тобі, - прошепотів сам до себе і затягнувся, ніби дим і гіркота могли відігнати ці думки.

Він спробував повернутися до справ маєтку, до планів щодо готелю, але думки розсипались, мов уламки тріснутого дзеркала. Щось постійно вислизало - важливе, але невловиме. Потрібно було щось робити. Але що він міг? Прискорити будівництво, щоб ускладнити її подальші кроки.

Телефон задзвонив вчасно, висмикнув із роздумів. Клацання, і в динаміку долинув голос Христини Зозулі:

- Попередня угода не є юридично зобов’язуючою. Це лише наміри. Але… - вона зробила паузу, - якщо процес дійде до фіналу, відкотити його буде складніше.

Роман задумливо провів пальцем по нижній губі.

- Хто з боку міста?

- Заступник мера. Прізвище скину. Вони поки обережні - ділянка проблемна.

- Через мене? - сухо уточнив він.

- Через історію об’єкта загалом.

Камінський насупився. У мерії теж вірять у привидів?

- Яка ще історія?

- Ну… там помирали люди, - протягнула Христина.

Камінський підвів очі до лоба: як його це дістало. 

- Будинку понад сто п’ятдесят років. Звісно, тут вмирали люди, як і в будь-яких старих будівлях, - у голосі з’явилося роздратування.

- Це не завжди були природні смерті, - відказала вона, - репутація у дому сумнівна. І ваші з Чорторий суперечки роблять об’єкт інвестиційно невигідним.

Роман ледь помітно знизав плечима - це було йому навіть на руку.

- Але вона пропонує землю майже задарма. Тому вони й зацікавлені.

Він хмикнув. Дуже в дусі Теодори.

- Я хочу знати все, - сказав він, - Хто з нею контактує, які терміни, умови… і де це можна зупинити.

- Зрозуміла.

- І ще, - тихіше додав він, - без шуму.

- Як завжди.

Зв’язок обірвався. Роман затягнувся. Сад за стіною снігу виглядав майже нереальним - ніби припинив існувати, щез у білій імлі. 

Пансіон. Слово крутилося в голові й дратувало.

Проблеми множились, як цей клятий снігопад. А ще той слідчий - старий, на перший погляд безпечний, але хто його знає. Наприкінці розмови він поводився так, ніби тримав у рукаві козирі. Згадав Катерину Камінську. Потім - щоденник.  Можливо, варто розібратись і з цим, щоб нарешті щось прояснити.

Камінський жбурнув недопалок у смітник і повернувся до будинку. Але одна думка не відпускала: чому цілком здоровому водію стало зле саме в той момент, коли він вказав на ту бісову клумбу?

Він озирнувся і помітив у вікні прибудови тінь. Теодора спостерігала за ним.

___________________________

Коли вам кажуть: залиште будинок, бо він несе загрозу вашій родині - ви вірите? Навряд. Але сумнів з’являється.

Коли старий слідчий каже: “Не читай щоденник” - чи відмовитесь ви? Майже напевно — ні. Чому?

Бо застереження від людини, яка знала Орисю Чорторий, не зупиняють. Вони затягують глибше, розбурхують уяву.  

Не. Читай. Щоденник.  Бо знайдеш там відповіді.

“Не читай щоденник”, - пульсує у скрон.ях Теодори, коли вона, мов злодійка, тихо прослизає крізь центральний вхід у велетенський, залитий місячним сяйвом хол. Перед очима - зморшкувате обличчя слідчого, колючі проникливі очі і губи, викривлені у дивній усмішці. Ніби він знає більше, ніж сказав.

Вона піднімається сходами.  Пальці ковзають по зашкарублих поручнях. На другому поверсі вони ще старі, не відреставровані. Хитаються. Подекуди нахилені під дивним, майже загрозливим кутом, наче попереджають.

Сьогодні в кімнаті неприродно тепло, не так як зазвичай. Ніби снігопад заглушив вітер, а разом з ним усе живе. Навіть протяги вщухли. Свічка горить рівно. Цього разу Теодора зі свічкою, під час попередніх “сесій” - підсвічувала телефоном. 

Золотаве світло розливається по кімнаті, роблячи її майже… затишною, і від того ще тривожнішою.