Розділ 14.2 Дотик

У вітальні повисла тиша. Настільки щільна, що було чутно, як у каміні тріскає дерево. Теодора більше не відчувала бажання втекти. Голова опущена, в думках - відлуння слів Юхневича. Звідки йому відомо про щоденник? Серце, ніби пташка в агонії, билося так, що, здавалося, от-от вистрибне з грудей.

Роман не рухався. Так само стояв біля каміна, вичікувально дивився.

- Думаєш, я дурепа? - Теодора підвела на нього очі, - Це ти замовив напад.

Роман повільно провів язиком по внутрішній стороні щоки.

- Докази є?

Він відштовхнувся від каміна і зробив крок до неї.

- Обережніше з висновками, Теодоро, - тихо.

Вона різко підвелась, і відстань між ними скоротилась ще більше.

- Я знаю, на що ти здатний, - виплюнула йому в обличчя.

- А ти? - різко, - Уся ця історія з “прокляттям” - дуже зручно. Ти вирішила, що зможеш мене позбутися, розповідаючи казки про привидів, а тим часом затіяла велике будівництво. 

Він підійшов ще ближче, змушуючи її відступити до стіни. 

- Пансіон для дітей-сиріт… Боже, Теодоро. Я завжди знав, що ти дивакувата, але ж не настільки.

Він замовк - запізно. Сам себе видав.

Але це вже було неважливо. У її яскраво-зелених очах щось промайнуло. Збентеженість, змішана із чимось іще. Огидою? Недовірою? Він не розібрав, але це відчуття раптом віддало в ньому теплом. Гострим, майже болісним. Наче всередині щось темне ожило і захотіло довести це до кінця - надломити її.

- Так, я знаю про угоду, - кинув він недбало.

- Бо це був ти, - вона не сумнівалась.

- Не я.

Він стояв так близько, що майже втискав її в стіну. На мить підняв руку, підніс долоню до її обличчя, і Теодорі здалося, що зараз він її вдарить. Вії здригнулись, але вона не кліпнула.

Натомість він підхопив пальцем вогняне пасмо і повільно заклав його їй за вухо.

- Ти так робила в дитинстві.

Його погляд ковзнув нижче, затримався на губах - вони тремтіли. Палець, який щойно торкався волосся, повільно спустився від мочки вуха до щоки, завмер біля кутика губ. Теодора не відсахнулася. Його дихання було майже нечутним, її - навпаки, надто голосним.

Якщо спочатку Роману здавалося, що він повністю контролює ситуацію, то тепер з’явилось інше відчуття - ніби хтось веде його. Щось незнайоме, ледь вловиме. Йому раптом пригадався сон. Той самий, де він бачив Теодору, або жінку, схожу на неї, у світлій мереживній сукні. Вона дивилась на нього з ненавистю. Він - милувався.

Зараз він дивився на неї так само. Живу. Реальну. З тією ж дивною сумішшю гніву і бажання.

Теодора це відчула.

- Не треба, - твердо сказала вона.

Між ними зависло щось напружене, натягнуте до межі, а потім він різко опустив руку, наче обпікся.

- Я не… - почав і замовк.

Теодора дивилась на нього насторожено. Він відступив. І повітря між ними стало іншим - легшим, чистішим. Ніби хтось відчинив вікно.

Роман немов прокинувся.

- Вибач. На мене щось найшло. То про що ми говорили? - у голосі знову з’явилася сталева впевненість.

- Ти зізнався, що побив Макара, - віднукнулась Теодора. 

- Не я, - спокійно повторив Камінський, - Але ці обставини дадуть мені трохи часу.

Він демонстративно глянув на годинник.

- Уже за годину приїде бульдозер, щоб знести ту стару клумбу на задньому дворі. Зроблю там зону для барбекю. 

Йому хотілося вдарити болючіше. І чомусь здалося, що саме ця клумба - слабке місце.

Не помилився. У Теодори щось різко стислося всередині, в очах спалахнула суміш люті й страху.

- Я б на твоєму місці не чіпала її.

- Чому? Бо прийде страшна Марта? - він згадав ім’я, яке вона повторювала і тепер, і колись, у дитинстві.

Теодора змовчала.

- Цей Юхневич згадував про якийсь щоденник. Ти що, і йому баки забила?

Вона нічого не відповіла. Розвернулась і пішла до дверей.

На порозі зупинилась.

- Не чіпай клумбу. І бережи Ольгу. З нею може статися щось…

Вона не встигла договорити. Камінський опинився поруч і перекрив вихід рукою.

- Якщо з нею щось станеться, - прошепотів він, і в цьому шепоті не було ні крику, ні злості, тільки холодна впевненість, - я тебе вб’ю.

Теодора завмерла. Він прибрав руку. Вона вийшла, і двері тихо зачинились.

Роман залишився один. Кілька секунд просто стояв, а потім провів рукою по обличчю - ніби намагався стерти щось невидиме.

Цей момент.  Або відчуття, що залишилось після нього.

Не виходило. 

Трохи візуалізації для атмосфери