Розділ 14.1 Допит

Вітальня в частині, що належала Роману, була невелика, але сучасна. Меблі - нові, витримані у стриманій класиці. Стіни оздоблені темними дерев’яними рейками, що контрастували зі світло-кремовими шпалерами. У каміні, викладеному цеглою кольору кави з молоком, тихо потріскував вогонь.

Тут було значно затишніше, ніж у прибудові Теодори: ані вогкості з підвалу, ані протягу зі старих шибок.

Чоловіки вже були всередині. Теодора застигла на порозі, ніби не наважувалась зробити крок, Роман упіймав цю мить і недбалим жестом запросив її зайти.

Юхневич всівся у глибоке крісло, його поза була розслабленою, а погляд - уважним: він оглядав інтер’єр і мимохіть ковзав поглядом по обличчях, ловив жести, пози. Коли Теодора знайшла собі місце, Камінський неквапливо підійшов до каміна, сперся плечем об стіну і схрестив руки на грудях.

- Я вас слухаю.

- Ви знайомі з Макаром Ковалем? - відгукнувся слідчий.

- Так, ми знайомі з дитинства. Але у дорослому віці… - він на мить замовк, - майже не спілкувались.

- Майже? - густі брови Юхневича зійшлися на переніссі.

- Я бачився з ним позавчора ввечері, - сухо відповів Роман.

Погляд Теодори впав на нього важко, як камінь. Вона буквально свердлила його очима, намагаючись зрозуміти, в яку гру він грає.

- Спочатку ми поговорили в його офісі, потім випивали у барі.

- Про що говорили? - голос слідчого залишався буденним.

- Ну, я питав, на біса він погодився допомагати цьому рудому стерву, - гмикнув Камінський, кивнувши в бік жінки. 

Вона торкнулась чола долонею, похитала головою і гірко всміхнулась.

Невиправна мразота.

- Ви знали, що Коваль займається майновими справами пані Чорторий?

- Звісно знав, - у голосі з’явилась нотка роздратування, - Я знав це ще до того, як вона сюди приїхала. Ви ж розумієте, скільки коштує мій проєкт. Я мав знати все, щоб мінімізувати ризики.

- Прорахувався, -  кинула Теодора тихо, але злісно. .

- Ви раніше бували в офісі Коваля? - продовжив Юхневич.

- Ні. Того дня мені просто стало цікаво, куди вони разом поїхали. Я… - він замислився, ніби підбирав слово, - прослідкував. А потім вирішив зайти привітатися.

Очі Теодори розширились.

- Ти слідкував за мною?

Він не відповів. Лише недобре посміхнувся і поклав руки в кишені, його поза була розслабленою, впевненою, ніби йому нема чого приховувати. І Юхневич це одразу зчитав.

Але було щось іще.

- Вчора ввечері офіс і квартиру Коваля пограбували.

Камінський різко видихнув, вдаючи здивування.

- Який… жах.

Губи Павла Григоровича ледь розтягнулись. Йому були добре знайомі такі екземпляри: молоді, при грошах, із плямами на совісті, цілковито впевнені, що все зійде з рук.

- Сподіваюсь, Макар не постраждав. Обов’язково надішлю йому листівку, - у тоні - неприховане знущання. 

Юхневич кивнув і навіть підняв великий палець угору, ніби схвалюючи. Теодора ж ледве стримувалась.

- У Макара Коваля викрали гроші. Близько двох тисяч доларів. А також документи, в тому числі ті, що належать пані Чорторий. Коваль вважає, що це справа ваших рук.

Крижаний сміх Камінського розрізав повітря.

- Дві тисячі доларів і папірці? Ви справді думаєте, що я б став через це бруднити руки? А документи…- він хмикнув, - все є в електронних реєстрах. Є копії. Хіба їх крадіжка врятує мене від її зазіхань?

У кімнаті повисла тиша.

Недовга.

- Де ви були вчора ввечері, Романе? - спокійно спитав слідчий.

- Намагався відкупитись від неї. Вино, сир, атмосфера, все таке… і чек на будь-яку суму, аби вона забралася з моєї землі.

Юхневич подивився на Теодору. Вона опустила голову на руки, ніби вивчала візерунки на світлому пухнастому килимі. 

- О котрій це було?

- Між дев’ятою і одинадцятою.

Слідчий знову перевів погляд на жінку, і та кивнула: так і було. Вона б не стала брехати. Але запитати їй ніхто не заборонить.

- Ви правда вважаєте, що такі люди, як він, діють самостійно? - у голосі прозвучав тихий відчай.

- Ми перевіримо всі версії. А вам, молоді люди, раджу припинити говорити один про одного у третій особі при присутності. Це моветон.

Він підвівся.

- Наразі - дякую.

Кроки слідчого були повільні, виважені, він уже прямував до передпокою, коли раптом зупинився.

- А знаєте, я вже бував у цій частині будинку. Сімнадцять років тому.

Він поглянув на Романа.

- Прекрасний ремонт, до речі.

- І… що ж ви тут робили? - рівно запитав Камінський, хоча вже знав відповідь.