Розділ 14. По твою душу

Після прочитання останніх сторінок Теодора не відчула полегшення. Лише липке, тягуче відчуття невідворотної біди. Ніби переконалась: прокляття -— не ілюзія, а будинок - декорація для страшних подій, що вже відбулися і ще можуть повторитися.

Їй було чхати на Романа.

Правда.

Його одержимість грошима відштовхувала. Його впертість викликала іронічну посмішку. Його методи - лякали. Вона не бажала йому зла, але змирилася б, якби з ним щось сталося. Виключно через його ж упертість.

Та перед очима стояла Ольга Камінська. Тендітна, ніжна, така схожа на Катерину і… Єву.

Вона підтримувала живіт, коли чула незручні запитання. Приносила обігрівач незнайомці, щоб та не мерзла у власному домі. Була доброю до хлопчика, який навіть не розумів мови, якою вона говорила.

Теодора неодноразово бачила дівчинку поруч з Алексом: вона завжди цікавилась, як у нього справи. І, здається, була єдиною в цьому домі, хто йому справді подобався. Теодора не знала напевно, чи загрожує щось цій молодій, невинній жінці, але розуміла: якщо така ймовірність існує - Ольга єдина в цій родині, кого варто захистити.

Чи повірила вона сама у загрозу?

Ні. Не до кінця.

Жінка закрила зошит і поклала його в шухляду. Золотаве світло за вікном попереджало про настання ранку.

Час повертатися до будинку. Готувати Алексу сніданок. Розбиратися з Романом Камінським - живим, теперішнім, тим, що хоче все привласнити. І відплатити йому за те, що він зробив із Макаром.

Вона випросталась і струсила пил з одягу. Виходячи, ще раз кинула погляд на стіл і подумала, що на двері не завадило б повісити замок.

__________________________________

Мешканці будинку ще спали, і Теодора обережно прослизнула до прибудови. Алекс сидів на ліжку, схрестивши ноги, і обіймав іграшку. На його блідому по-дитячому круглому обличчі застиг выдсторонений вираз. 

- Давно не спиш? - вона перейшла на англійську.

Підійшла ближче, присіла перед ним навпочіпки, заглядаючи в очі. Хлопчик не відповів.

Теодора розуміла, що йому важко, і намагалася зробити все можливе, щоб полегшити його адаптацію: знайшла школу з англомовним навчанням, репетитора з української. Але його очі залишалися такими ж згаслими.

- Що ти хочеш на сніданок?

Алекс лише знизав плечима. Йому було байдуже. Тишу порушив стукіт у двері. Теодора, мов розлючена кішка, миттю опинилася на порозі. Вона очікувала побачити Камінського - натомість перед нею стояла Ольга.

Щиро усміхалася, і ніби світилась ізсередини. 

У руках - невелика вазочка з печивом. Запашним, ще гарячим.

- Ось, спекла для Алекса. І ви пригощайтеся.

Хлопчик зіскочив з ліжка і в самій піжамі підбіг до дверей, ставши між ними.

- Hello!

Ольга м’яко потріпала його по темно-каштановому волоссю. Він прийняв печиво й усміхнувся - вперше щиро.

- Не бачила, щоб він на когось так реагував, - тихо сказала Теодора. І в її голосі майнула ледь помітна образа.

- Йому самотньо, пані Чорторий, - відповіла Ольга, - Як і мені. Я цілими днями сиджу в цих стінах. То ж ми трохи потоваришували.

Вона подивилась на хлопчика з тією самою спокійною, теплою усмішкою.

-Ти обіцяла мені показати озеро! - раптом сказав Алекс.

Теодора здивовано глянула на нього.

- Звісно… якщо ви не проти, - обережно додала Ольга, дивлячись їй просто в очі.

- Він ще не їв.

- Я взяла бутерброди, печиво і чай у термосі.

Погляд Алекса був майже благальним, і Теодора не змогла відмовити. Вона стояла на ганку, дивлячись їм услід. У руках холола свіжозмелена кава, і знову ця нав’язлива думка: “Ольгу потрібно захистити”. І, зважаючи на скептичне ставлення Романа до будь-яких пересторог, зробити це доведеться їй. Якщо вона помиляється - це просто дурість, але якщо ні - що як часу залишилось обмаль? 

Силуети хлопчика й Ольги розтанули серед заметів і чорних стовбурів лип.

І майже одразу до будинку під’їхало авто. Старе, з рудими плямами корозії. Коли двигун заглох, з салону вийшов сивоволосий чоловік у сірому кашеміровому пальті. Підняв комір, втягнув голову в плечі, ховаючись від колючого снігу.

Слідчий.

Юхневич.

Губи Теодори розтягнулися в уїдливій посмішці:

- По твою душу, Романе.

Камінський вийшов на шурхіт коліс. Чорний светр під горло, темно-сині джинси. Він зміряв Юхневича оцінювальним поглядом і перевів очі на Теодору. Та не приховувала злостивого задоволення. Натомість він дивився на неї з холодною, майже переможною усмішкою. І лише на одну коротку мить цей вираз збився, дав тріщину. Ніби він сам не до кінця був впевнений, що контролює ситуацію. 

Теодора спустилась на кілька сходинок, щоб краще чути розмову.

- Павло Григорович Юхневич, - чоловік дістав посвідчення, - Майор поліції. Роман Камінський?