Розділ 13.1.Уривки пам'яті

23 липня 1915 року

Того вечора ми з Ростиславом смакували найкращі настоянки з погребу: п’янкі і солодкі, як наші почуття. Я не дарма обрала любисток і троянду. Направду, ненавиджу троянду, але подейкують, на чоловіків вона діє найкращим чином: розбурхує бажання, загострює відчуття. Це саме те, що мені потрібно. Я маю прив’язати Ростислава так само сильно, як його брата. І якщо останньому я не дістанусь, то перший - вважай, витягнув щасливий білет. 

Мені треба набратися терпіння. Ростиславу - зрозуміти, що його життя без мене нічого не варте. І тоді я вийду переможницею у грі з Романом Камінським. Стану його невісткою - і це його розчавить. 

З приїздом дружини він став ще обережнішим. Я починаю розуміти, що він не такий стриманий, як намагається здаватися. Ігнорування мене - це не сила. Це страх втратити контроль. І це робить його передбачуваним. 

Він уникає мене. Ховається за справами, за людьми, за власною впертістю. Думає, що так зможе відгородитися. Але це смішно, він не розуміє головного: я вже поруч. І цього достатньо.

Сьогодні він знову дивився. На нас двох. На те, як Ростислав пестив мене, а я задихалась від задоволення. Я знаю, він мріє опинитись на місці брата. Це обов’язково станеться, і стане його поразкою.

 А я - спершу підштовхну, а потім - відштовхну. 

Роман постійно підглядає та вважає, що лишається непомітним. Та я відчуваю його погляд спиною, ще до того, як обертаюсь і бачу тінь, що зникає за дверима. Мимоволі стикаючись із ним, я бачу його погляд. У ньому немає ніжності. Немає навіть справжнього бажання. 

Там значно гірше. Потреба. 

Я не роблю нічого особливого. Не торкаюсь. Не кличу. Не даю жодної надії. І саме це його зводить з розуму. Я бачу, як він тріскається. Повільно. Майже красиво. Як намагається переконати себе, що це не має значення. Що це тимчасово.

Що він контролює ситуацію.

Чоловіки завжди так думають. Але правда в тому, що контроль - це ілюзія, яку вони вигадали, щоб не визнавати власну слабкість. Він ще не торкався мене вдруге. Але одного разу - торкнеться. Не тільки тому, що я цього хочу. А тому, що він сам не витримає. І коли це станеться - для нього все закінчиться. Бо далі вже не буде вибору.

Тільки наслідки. І я не певна, що він їх переживе.

26 липня 1915 року 

Я хочу записати цей діалог, ніби це підтвердження, що Ростислав Камінський вже не відступить. Він - мій. 

Сьогодні він зізнався, що не просто хоче мене, а кохає. Кохає. Мені ще ніхто цього не говорив. Я слухала, і думала про іншого брата. Але це не має значення. Почуття - лише інструмент.

Між “кохаю” та “виходьте за мене, пані Марто” - тонка межа. Залишилось її стерти і чим швидше, тим краще. 

Ми лежали з Ростиславом просто на траві біля клумби із фіалками, він поклав мені руку на потилицю і притягнув до себе, його подих лоскотав мою шию: 

- Здається, я кохаю тебе, Марто Чорторий. 

Він ніжно прикусив губами мочку мого вуха, я мало не замуркотіла від задоволення і опустила руку нижче лінії його живота. Йому перехопило подих. 

А потім, знаєте, що сталося? 

Господи, я могла на це тільки сподіватися. Роман та Єва Камінські, штовхаючи перед собою візочок з немовлям, звернули з головної алеї вглиб до клумби з фіалками. Він побачив нас першими і завмер. Здавалося, світ стишився. 

Ростислав підхопився на ноги. Він намагався приховати збудження. Щоки Єви почервоніли. 

Роман стояв як вкопаний, погляд - колючий, напружений, в землю. На обличчі не здригнувся жодний м’яз - мармурова статуя. Але я знала, всередині нього вирує вулкан, який вибухне, щойно він залишиться наодинці із собою. І поки він змушений тримати обличчя, мені хотілося розсміятися йому просто в очі. І його дружині - теж. 

Немовля заплакало. Єва пробурмотіла слова вибачення і заховала обличчя у візочок, тамуючи сором. Знаю, вона хотіла піти. Але Роман її затримвав. 

Коли він вибачався за те, що вони нас потурбували, я демонстративно струшувала траву зі своєї легкої бавовняної спідниці. 

- Ось, це те місце, яке я хотів тобі показати, - Роман взяв дружину за руку, ніжно поцілував її стиснуті пальці і кивнув на клумбу. 

На мою. Клумбу. З фіалками. 

Я завмерла.

Його холодні світло-сірі очі сміялись. Наді мною.  

- Я знаю, ти мріяла розбити трояндовий садок. Ця частина саду - найкраща. А щодо цих квітів, - він кивнув на фіалки, -  безперечно, вони гарні, але виглядають дешево, немов дикорослі.

Він не дивився на Єву. Він дивився на мене. Ніби говорив про мене. 

- А у трояндах є гідність, порода. 

Мені треба було залишитись. Сказати щось. Добити. Але я пішла, бо інакше - роздерла б його обличчя до крові. Болючий хід. Але я теж відповім.