Розділ 12.2. Граємо!

Роман стояв біля вікна, впершись долонями в підвіконня. У руках - смартфон, притиснутий до вуха. Обличчя роззлючене, аж до болю: жилваки на скронях і вилицях грають, щелепа стиснута, напружена.
- Це ти зробив? - гарчить у слухавку.

Борейко на іншому кінці дроту посміхається. Посмішка неприємно урочиста, ніби він дізнався щось таке, від чого у Камінського дух перехопить.

Темрява поглинає алеї, бліді ліхтарі підсвічують снігопад, а в ньому - окремі фрагменти екстер’єру: кущі, чорні стовбури лип, в’юнкі доріжки.

- А ти як думаєш? - Тимофій розтягує слова, ніби смакує.

Камінський німує, ніби дає шанс відступити, а потім з силою стискає телефон і гамселить ним по підвіконню. Раз. Другий. Третій. Достатньо гучно, щоб Борейко чув, достатньо обережно, щоб дзвінок не зірвався. Він вдихає повітря, гамує лють, цідить у слухавку:
- Ти, довбаний вилупку, вирішив, що можеш діяти за моєю спиною?

- Я вирішив, що хтось має діяти, - без емоцій відповідає Борейко, - Бо інакше ти ще місяць будеш з нею говорити про… духів.

- Я, блять, якраз сьогодні з нею говорив. Чемно. Як ти, сука, просив, - Камінський зірвався на крик.

- І що, вдало? - з насмішкою перепитав Тимофій.

Камінський стулився, у відповідь - лише зловісне дихання. Якби Борейко був зараз тут, він би з радістю розбив свій кулак об його наглу, самовдоволену пику. Вони були партнерами. Майже повноцінними, але Камінський завжди відчував, що стоїть вище. Немов те, що він брат його дружини, автоматично робить його більш авторитетним. І тепер чоловікові здалося, що він якось невчасно послабив повідець, дозволивши скаженому псу зірватися.

- Я думаю, ти занадто довго з нею церемонишся, - Тимофій порушив тишу.

- Ти вломився до нотаріуса. Побив його. Перевернув усе. Без слова мені. І знаєш, що найцікавіше? - Роман зробив театральну паузу, - Вона майже погодилась, - брехня для кращого ефекту, - А що тепер? Вона впевнена, що все це організував я, - від абсурду ситуації він аж розреготався - надломлено і зовсім не весело.

- Не перебільшуй, - спокійно відмахнувся Борейко, - Коваль живий. У тебе є алібі. Мої люди діяли чисто, ми прихопили не тільки документи, а й гроші, щоб це виглядало як звичайний грабіж. Хлопці вже покинули Полинний Яр. Поліція поставить тобі кілька питань, - голос Тимофія став обережнішим, - і за браком доказів просто піде.

Роман стиснув щелепи так, що на вилицях напружилися м’язи.

- Я сказав, - тихіше, але жорсткіше продовжив Роман, - що сам із цим розберусь.

- А я сказав собі, що в нас немає часу, - спокійно відповів Борейко, - Ти хочеш домовлятися. Вона - ні. Правда ж? Значить, треба забрати те, що їй дає силу.

Роман різко провів долонею по обличчю.
- Ти щось знайшов?

Борейко був задоволений собою, на обличчі - посмішка, яку Камінський не міг бачити.
- Документи про спадщину. Знайшли і знищили. Але це не все.

Пауза. Роман повільно випрямився.
- Говори.

Борейко мовчав, ніби смакуючи цей момент.
- Угоду.

- Яку ще угоду?

- У неї є попередні домовленості з мерією, з містом, - голос Тимофія став жорсткішим, - Вона планує будувати на своїй частці.

Роман мовчав. Цього ще бракувало.
- Пансіон, - додав Борейко, - Для дітей-сиріт.

Слова впали важко, і щось усередині Романа ніби клацнуло. Він повільно усміхнувся. Але в цій усмішці був лише холодний, їдкий розпач.
- Серйозно? - просичав, ніби не до кінця вірив.

Борейко знизав плечима.
- Дуже благородно, якщо подумати.

Роман різко засміявся. Сміх був короткий, глухий.
- Благородно? - він закрокував по кімнаті, - Вона мені розповідає про привидів, про прокляття, про те, що цей будинок нас уб’є…

Його голос зірвався на хрип.
- …а сама вже вирішила, що тут буде будувати?

Борейко нічого не відповів. Роман пройшовся кімнатою, торкнувся долонею волосся.
- Це що, новий спосіб? Вигнати мене страшилками, щоб тихо забрати свою частку і зробити з неї… що? Соціальний об’єкт?

- Або просто прикритися ним, - спокійно кинув Борейко.

Роман зупинився. Очі потемніли. Сніг посилився.
- Ще раз зробиш щось подібне без мене - вилетиш із цього проєкту, - сказав він рівно.

Борейко ледь усміхнувся.
- Не зроблю.

І після короткої паузи додав:
- Якщо не буде потреби.

Роман нічого не відповів, лише відвернувся до вікна, милуючись садом, що вже буквально тонув у снігу. Все набагато складніше. І це історія не про прокляття та привидів минулого. Прозаїчніше - це стара як світ байка про гроші, про землю, про гру.

Чоловік скинув виклик і промовив у простір:
- Добре. Значить, граємо.

Будинок відгукнувся рипінням дощок. Світло від настільної лампи, що освітлювала кімнату, блимнуло й на мить згасло. Але Роман не звернув на це уваги. Він думав про підступність під маскою святої наївності. Тієї ночі він заснув швидко, як немовля, без дивних сновидінь, що приходили до нього в попередні ночі.