Розділ 12. Прокляття

У будівлі басейну було порожньо. Повітря - важке від вологи, з запахом свіжого ремонту й хлору. Плескіт води, що наповнювала чашу, розрізав тишу. Світло горіло приглушено - тепле, жовтаве, але воно не зігрівало, а лише підкреслювало холод скляних стін і масивних плиток.

За панорамними вікнами сніг падав рівно й тихо, ніби хтось засипав маєток білим попелом.

Роман уже чекав. Стояв біля скла, заклавши руки в кишені, дивився на сад і відчував, як скажено калатає серце. Наче від цієї розмови залежало його майбутнє. Відчуття було, як перед важливим іспитом, який він заздалегідь знає, що провалить.

За його спиною, біля кромки геометрично правильної чаші басейну, стояв невеликий круглий столик із товстою скляною стільницею. На ньому - пляшка червоного вина і делікатеси, не для того, щоб наїстися, а щоб зайняти руки, заповнити паузи. Він розумів, наскільки це виглядає недоречно. Майже смішно.

Але, можливо, вони просто почали не з того.

Він пробачить. Усе пробачить. Навіть ту темну історію зі смертю матері. Простий нещасний випадок — очевидно ж. І чому він вирішив звалити тягар відповідальності на одинадцятирічну дівчинку?

Чоловік переминався з ноги на ногу.

Він заплатить і пробачить. Коли вона забереться звідси і більше не ставитиме під загрозу його бізнес. Його спокій. 

Коли вона зникне.

Коли перестане заважати.

Коли знову стане тихо.

Спочатку він побачив її відображення у склі. Руде волосся спалахнуло в темному дзеркалі вікна - так близько, ніби вона стояла просто за спиною. Потім скрипнули двері. Важко, ніби не хотіли пускати її в це вологе, задушливе приміщення.

Теодора завмерла на порозі, оглядаючи простір. На її обличчі читалося відверте несхвалення.

Роман зробив кілька кроків їй назустріч і відсунув стілець.

Його погляд торкнувся шкіряного кейса на дивані біля стіни. Там лежали папери. Контракт, у який достатньо було вписати потрібну суму й поставити підписи, щоб назавжди здихатися Теодори Чорторий.

- Дякую, що прийшла, - рівно сказав він.

Вона сіла. Він опустився навпроти.

Теодора скинула пальто - у приміщенні було жарко. Роман прийняв його з її рук і відклав на диван - поруч із документами.

Жінка вп’ялася вимогливим поглядом у його обличчя. Її губи були вперто стиснуті, а в очах горіли ті недобрі вогники, які не віщували нічого хорошого.

- Розслабся. Ти дуже напружена, - він спробував усміхнутися.

- Навіщо ти мене покликав?

Камінський відкинувся на спинку стільця і наповнив келихи. Погляд Теодори залишався холодно-скептичним.

- Вип’ємо?

Вона навіть не поворухнулась, лише спостерігала, як він випиває вино до дна.

- Що ж, - протягнув він, - у мене є до тебе пропозиція. Як бачиш, я вклав у маєток достатньо сил і коштів. Тож по-доброму прошу тебе відступити.

Теодора тихо засміялася.

Камінський провів язиком по піднебінню і цокнув - його посмішка стала їдкою, але ще трималась у межах пристойності. 

- Но-но. Ти не дослухала. Я хочу запропонувати угоду.

Він підійшов до кейса, дістав документи й обережно поклав їх на стіл перед нею, попередньо відсунувши келих на край.

- Маєток буде переобладнано під готель. І це не обговорюється. Але я згоден - я вчинив із тобою нечесно. Це схоже на крадіжку. Ти права.

Його долоня лягла на папери й повільно ковзнула по них. Кінчик пальця зупинився на порожньому рядку.

- Я впишу сюди будь-яку суму. Просто щоб ти відступила.

Теодора різко підвелася. Келих перекинувся і з дзенькотом розбився об кахель. Вино розлилося по підлозі зловісною червоною плямою. 

Вона на мить затримала на ній погляд, а потім подивилася на Камінського.

- Я вже казала: мені не потрібні гроші, - спокійно.

- Послухай… - його голос звучав втомлено, - Послухай мене, будь ласка. Тобі самій тут буде некомфортно. Ти не любиш людей, зациклена на своїх… - він на мить замовк, - фантазіях. Але зовсім скоро тут усе зміниться. Купа незнайомців, галас, діти, вечірки. Теодоро, ми не зможемо жити під одним дахом так, щоб обом було комфортно.

- Я знаю, - вона опустила очі й підчепила носком кеда уламок скла, - Саме тому піти маєш ти.

Він відступив і потер обличчя долонями.

Усе це вже було. Марна розмова.

- Це нісенітниця. Ти не зможеш мені нічого компенсувати. Навіть якщо десь нашкребеш гроші - хто поверне мені час?

Він відчував, що починає заводитися. Тому знову сів і зробив ковток вина.

- Послухай. Ти можеш не відмовлятися від своєї частини. Я візьму її в оренду. Це шикарна пропозиція, - він навіть трохи збадьорився, відчуваючи, що в голову прийшла доволі життєздатна ідея, - Ти отримуватимеш пасивний дохід. Я… я можу навіть дати тобі відсоток від прибутку. Тільки… не заважай.