Розділ 10.2 Смак крові

Роман Камінський заснув не одразу. Він міряв кімнату кроками й раз по раз визирав у вікно, ніби сподіваючись побачити Теодору. Його не відпускало питання, куди вона понесла папери і що це був за рукопис, чорт забирай.

Але найбільше його тривожив фінал їхньої зустрічі. Те відображення у склі. Нечітке, майже прозоре, він був упевнений: це була постать жінки.

- Нісенітниця, - прошепотів він, похитавши головою, і лише після цього ліг у ліжко.

Сон був тривожний. Такий, що не дає відпочинку - лише виснажує ще більше. Такий, у якому неможливо зрозуміти: ти спиш чи ні. Свідоме й підсвідоме сплелися в тугий вузол. Роман знову і знову прокручував їхню розмову. І щоразу повторював одне й те саме:

- Що це? - киваючи на старовинний зошит.

Він бачив її руку. Світлу шкіру. Тонку, майже акуратну лінію порізу. І кров - темнішу, ніж мала б бути, густішу, ніж хотілося б уявляти.

А потім - у сні - він обхопив її зап’ястя, повільно, ніби перевіряючи, чи дозволено. Підніс ближче, до обличчя, щоб відчути слабкий запах - металевий, теплий, майже солодкий. Знову жадібно вдихнув. Його губи торкнулися шкіри спочатку ледь відчутно, потім впевненіше.  Язик ковзнув по ранці, збираючи кров, і Роман раптом відчув, як щось усередині нього відгукується на цей смак - спокійно, без спротиву, ніби це було природно. Ніби він давно цього хотів, просто не знав.

Коли ж підвів очі - Теодора змінилася. Світла мереживна сукня. Вогняне волосся, зібране у старомодну зачіску. І очі - зелені, темні, злі. Як отрута. Вони дивилися на нього з густою, в’язкою ненавистю, ніби хотіли спопелити.

Роман різко розплющив очі й із полегшенням вдихнув. Кімнату наповнювало тьмяне сіре світло ранку. Він підвівся і раптом відчув солоний присмак у роті. Біля дзеркала помітив: на нижній губі тріщина, а із неї сочиться кров. Він витер її кісточками пальців. Мабуть, прикусив уві сні.

Йому потрібно було стерти з себе цей фантасмагоричний морок. Із цим завданням впорався холодний душ і гаряча кава. Він стискав філіжанку, стоячи на терасі, і кожний ковток повертав його до реальності. 

Була субота. Авто Теодори стояло обабіч центральної алеї. Роман спостерігав, як вона виходить із будинку з телефоном у руках. Чорне пальто, волосся зібране в хвіст, на ногах - легкі, не по погоді кеди.

Вона глянула на автомобіль і пішла пішки під’їзною дорогою. Камінського розбирала цікавість, тож він попрямував до свого позашляховика. Обігнав її біля лип-сторожів, навмисно посигналив і різко додав газу. Вона завмерла лише на мить, а потім пішла далі.

Біля озера Роман знизив швидкість. Уважно вдивлявся в околиці, намагаючись зрозуміти, куди вона прямує. І раптом із траси до лісосмуги звернув старий брудно-білий «Форд». Коли вони зрівнялися, Роман опустив скло й затримав погляд на водієві.

- Привіт, старий друже, - майже весело кинув він.

Макар Коваль щось буркнув у відповідь, відвів очі й пришвидшився. Камінський звернув на ґрунтівку, не випускаючи «Форд» із поля зору. Ось машина перетнулася з Теодорою, і вона сіла в салон. 

Позашляховик притулився до лісу і ковзнув углиб, сховавшись за засніженими деревами. Цією дорогою часто зрізали шлях. У цьому не було нічого дивного. 

Він майже повірив у це сам.

«Форд» пронісся повз і виїхав на трасу. Позашляховик повторив маневр, обережно вливаючись у потік.

У містечку стало складніше.

Роман маневрував вузькими вулицями, намагаючись не втратити їх із поля зору. Нарешті «Форд» зупинився біля триповерхового будинку. Макар і Теодора зайшли всередину. Роман залишився в машині. Його погляд зачепився за непримітну вивіску: «Приватний нотаріус Макар Коваль».

Губи Камінського повільно розтягнулися в холодній усмішці.

- Хочеш, щоб усе було за законом… - тихо промовив він у порожнечу.

Час було діяти. Можливо, Борейко має рацію, і гроші вирішать питання. А якщо ні… Їх завжди можна запропонувати Макару Ковалю.

Як винагороду.

За знищення оригіналу документів.