Розділ 11. Дружня розмова

З неба знову сипав сніг - дрібний, колючий, як крупа. На щастя, не такий щільний, як вранці. Роман помітив Теодору, вона була сама. Він втиснувся в водійське крісло, намагаючись лишитися непоміченим.

Біля неї зупинилося таксі з шашками, і за мить вона зникла за дверцятами. Коли машина розчинилася в мереживі вузьких вулиць, Роман вийшов із авто й попрямував до ганку першого поверху, де розташувалась нотаріальна контора Макара Коваля.

Він не постукав. Відчинив двері так, ніби мав на це повне право. Критично окинув поглядом невелику кімнату й похмуро всміхнувся.

- А ти не шикуєш.

Без запрошення всівся навпроти й уперся поглядом просто в очі, заховані за склом квадратних окулярів.

- Ну що, як живеш?

Макар відкинувся на спинку крісла, намагаючись приборкати хвилювання. Він знав, що рано чи пізно ця зустріч відбудеться. І не чекав від неї нічого хорошого. У глибині душі він завжди боявся Камінського. Ще з дитинства. З того самого дня, коли той відігнав від нього хуліганів, і водночас дав зрозуміти, хто тут сильніший. У Романі відчувалася влада. Впевненість. Та зверхність, якої самому Макару завжди бракувало. Камінський був улюбленцем долі. Багатій, народжений із золотою ложкою в роті.

І десь глибоко всередині Макар давно хотів бодай раз “вкрутити йому хвоста”. Можливо, саме тому він і погодився допомогти Теодорі.

- Не жаліюся, - рівно відповів Коваль.

Камінський підвівся й підійшов до стіни з дипломами та нагородами.

- Ти розумний юрист, Макаре. Але по життю - дурень. Сам же розумієш: ваша з Теодорою справа безперспективна.

- Ми діємо за законом, - відгукнувся Коваль, відчуваючи, як стискається горло.

- Ви дієте безрозсудно. Навіщо ти їй допомагаєш? Що вона тобі пообіцяла?

- По старій дружбі.

Роман тихо хмикнув.

- Ми теж були друзями. Колись. А тепер ти переходиш мені дорогу.

Він звузив очі й похитав головою. Макар підвівся. Зібрав волю в кулак і зробив крок назустріч.

- Те, що ти зробив - це крадіжка. І ти це прекрасно знаєш. Маєток не належить тобі. Не повністю.

Коротка пауза.

- Мені байдуже, чим усе закінчиться. Домовся з нею. Відкупись. Запропонуй щось більше, ніж будинок, який вона любить із дитинства. Але не вплутуй мене у свої ігри. Я просто роблю свою роботу.

Камінський слухав уважно, не перебиваючи.

- Відкупитися… гарне слово.

Він поклав долоню Макару на плече.

- Тобі воно теж подобається?

Коваль нічого не відповів. Але Роман помітив у його очах короткий, жадібний спалах. З цього може щось вийти.

«З цього нічого не вийде», - майнуло у голові Макара. Теодора буде стояти на заваді будь-яким махінаціям. Вона не визнає гроші, як спосіб досягнення мети. Для неї вони лише засіб для існування. 

- Я в місті недавно,- раптом змінив тон Камінський, - Де тут можна випити? Точніше - добряче нализатися?

Макар не збирався водити йому екскурсії, але потім подумав: чому б і ні. Йому самому не завадить трохи розслабитися.

Він накинув куртку, перевірив сейф і кивнув на двері.

- Ходімо.

Бар був у підвалі. Навіть удень там панувала напівтемрява, її підсилювали тиха музика й важкі меблі з темного дерева. Було порожньо, але тісно. Зручно для розмов, які не варто чути зайвим людям. 

Вони сіли за барну стійку. Камінський замовив віскі з льодом, Коваль - темне пиво.

- Я майже ображений, що ти не заїхав привітатися, - кинув Роман.

Макар усміхнувся.

- А ти смішний. Ми востаннє бачилися, коли нам було по дванадцять.

- Я міг би запропонувати тобі більше, ніж вона.

Риторика Романа знову зводилась до грошей, але в одну мить, вектор його думок похитнувся. Він зробив великий ковток і зіщулився. 

- Ти з нею спиш?

Макар розреготався. І ця реакція чомусь розслабила Камінського. 

Вони говорили мало, здебільшого - пили. Пили більше. Камінський розпитував про те, що все таки звело Макара із Теодорою, але відповіді Коваля були стриманими і обережними. 

- Ти знав, що вона приїхала не сама? - не вгамовувався Роман.

Макар кивнув, але не зронив ні слова. Роман усміхнувся кутиком губ і відкинувся на спинку стільця.

- Штірліц, блять… я і без тебе все знаю.

Він зробив ковток віскі, повільно провів язиком по нижній губі, ніби смакуючи не алкоголь - інформацію, яку роздобув Тимофій Борейко.

- Хлопчика звати Александр Мелешко. Народився у Великобританії, у дві тисячі одинадцятому. Батько, - Роман розвів руки, ніби ілюзіоніст, який зараз дістане кролика із капелюха, - той самий, що і у Теодори - Михайло Мелешко, мати - якась британка… Стейсі Робертс.

Макар напружився, але не перебив.

- Батько, до речі, непогано влаштувався, - продовжив Роман, - Поїхав у Саутгемптон ще у дві тисячі восьмому. Відкрив галерею, почав крутитися в мистецьких колах. Гроші пішли. Нова сім’я, нове життя.

Він знизав плечима.

-- Класика.

Пальці постукали по склу.

- А потім - аварія. Червень вісімнадцятого. Вона за кермом, під градусом. Влетіли в огорожу мосту. Обоє - небіжчики. 

Макар стиснув щелепи. Роман дивився прямо на нього.

- Малий вижив. Кома, лікарні, вся ця хрінь… А потім - соціальні служби. І нікого. Взагалі нікого. Уявляєш?

Пауза.

- І тут з’являється вона.

Він усміхнувся - холодно.

- Добра старша сестра з Києва.

Макар відвів погляд.

- Пів року возні з документами. Опікунство. І як бонус - усе, що залишилось після батька. Бізнес, нерухомість, рахунки.

Роман підняв келих.

- Гарна компенсація, як на мене.

Він зробив ковток і тихо додав:

- То вона у нас не просто божевільна з привидами… а ще й дуже забезпечена божевільна.

Це ускладнювало гру. 

Макар підвівся.

- Мені час.

Роман лише махнув рукою.

- Та хрін з тобою.

І замовив ще.