Розділ 10.1. Щоденник Марти

«12 липня 1915 року

Я відчувала себе зрадженою. Та ніч поруч із Романом була тиха, але сповнена почуттів, про які я раніше не знала. Вони були яскравіші й відвертіші за наш перший раз із Ростиславом. Я пам’ятаю його запах і його руки, що обережно стискали мої плечі й ледь торкалися грудей. Я пам’ятаю, як притулялася до нього спиною, вимагаючи більшого, але він залишався непохитним. Як заснула, відчуваючи тепло його тіла. І як боролася з небажанням вибиратися з його обіймів вранці.

Це було так… чуттєво. Його образ і погляд притягували мене від дня знайомства. У думках я постійно порівнювала Романа з Ростиславом і, попри всі спроби сперечатися з логікою, все одно віддавала перевагу старшому брату. Він був темнішим… морально, незвіданим, заманливим, як гримуар. Тоді як Ростислав здавався доброю, відкритою і… вже прочитаною книгою.

Але Роман мене зрадив. Зрадив.

Я б ніколи не заплакала у присутності Камінських, але того ранку буквально давилася сльозами - такими гіркими й солоними, що їх присмак не могла перебити навіть чорна, як ніч, кава. Та я знаю, що трималася гідно, і він нічого не запідозрив. Я навіть отримала майже фізичну насолоду від того, як він знітився, коли зрозумів, що мені відомо про Єву Камінську.

Так гірко.

Наша історія припинилася, так і не розпочавшись.

Тому я твердо вирішила змінити фокус своєї уваги. Добрий, красивий та уважний Ростислав. Тепер він - моя ціль. Остаточно. І незворотно.»

Теодора відчула, як у стопах поколює від холоду. Здавалося, якби покласти на кінчики пальців сніжинки - вони б не одразу розтанули. Ця частина будинку залишалася без опалення. Годинникова стрілка давно перевалила за опівніч, але жінка перегорнула наступну сторінку.

«14 липня 1915 року

Я відступила, але Роман Орестович Камінський відступати не збирався.

Сьогодні ми зустрілися в саду, біля клумби з фіалками. Він стояв осторонь і мовчки спостерігав за мною. Я першою порушила мовчанку й поцікавилася, що це в нього за дивна звичка - підглядати. А потім, наповнивши голос усією отрутою, на яку була здатна, додала: «Вам настільки не вистачає дружини?»

Він наблизився й опустив голову, торкаючись чолом мого чола. Його чорні очі буквально з’їдали мене поглядом. О ні, він не перепросив. Він просто дивився й обережно, як хлопчисько, торкався мережива на моїй сукні. Ніби намагався заспокоїтися.

І тоді я зрозуміла, що досі в грі.

Він не піде. А я - не відпущу.

Це була небезпечна забавка, але ми обоє вже були в неї втягнуті. Я раптом зловила себе на думці, що не хочу втрачати владу над ним. Дружина і дитина - десь там. А ми двоє - тут.

Та водночас я не збиралася дозволяти йому перетинати межу. Я хотіла довести його до божевілля. Щоб мій образ переслідував його вдень і вночі разом із відчуттям невідворотної втрати.

Нам ніколи не бути разом.

Але ніхто не забороняє погратися.»

Ще одна сторінка.

«15 липня 1915 року

Камінський, здається, обрав іншу стратегію. Я шукала його будинком, але не знаходила. Більшість часу він проводив на лісопильні. Вирішив позбутися мене - як з очей, так і з думок.

Але я не дозволю.

Після денної компанії з Ростиславом увечері я чекала на старшого з братів у його кімнаті. Роздивлялася бібліотеку, проводила пальцями по книжкових корінцях… А потім двері відчинилися.

Він був втомлений і здивований.

Я зобразила збентеження й пояснила свою присутність тим, що допомагаю одній зі служниць, після чого спробувала піти. Повільно. Тягуче. Так, щоб він встиг оговтатися й зупинити мене.

Він торкнувся мого ліктя.

Я розвернулася й усміхнулася йому в обличчя.

Тоді він сказав, що я йому снюсь. І ці сни - найкраще, що з ним відбувається останнім часом. Він говорив тихо й швидко, плутався в словах, дихав надто часто… але я вловлювала кожне слово.

І знала - він на гачку.

Натомість я лише знизала плечима й відповіла, що між нами не може нічого бути. Бо він - одружений. А я - чудова партія для якогось знатного аристократа. Я робила це навмисно, щоб від відчува, що втрачає, щоб зненавидів свій статус чоловіка і батька. 

А ще мені хотілося, щоб він відчував, що я належу комусь іншому. І це - його провина, бо я була цілком згодна належати тільки йому одному. 

Але тепер - зась. Марта Чорторий чужа здобич. І не чиясь, а його рідного брата. 

P.S. Перечитую ці рядки і тихо сміюсь. Насправді я, Марта Чорторий - ніяка не здобич. Я - мисливиця.»

І ще одна.

«20 липня 1915 року

Сьогодні приїхала Єва Камінська з малюком.

Тепер мені тісно в цьому домі.

Я не можу чути вереск немовляти. І мене зводить із розуму думка, що він притискає її до себе уві сні так само міцно, як колись мене.

Я ненавиджу Єву Камінську.

Її підкреслено ввічливий тон, білосніжні локони, бездоганні манери і цю її дружню наївність. Вона хоче, щоб ми стали подругами.

А я хочу, щоб вона перекинулася через поручні й розбилася об кам’яну підлогу.»

Подих Теодори перехопило. Вона захлопнула зошит і кинула його в шухляду, а потім збігла сходами - настільки швидко, наскільки могла.

Тривога нікуди не зникла. Вона лише посилилася, виросла із зародку до чогось більшого, огорнула темними, в’язкими обіймами і заповнила груди липкою важкістю. 

Лише опинившись під ковдрою, жінка змогла трохи втамувати збентеження.

Ніч уже переходила в ранок. Сніг вщух, небо стало сталевим. У цій сіро-білій, тривожній реальності лише помаранчевий вогник із грубки давав слабкий, але впертий натяк на тепло.