Розділ 10. У темряві дому

У середині листопада настала справжня зима. Сніг відібрав фарби осені й занурив усе довкола в білу імлу. Старі липи стояли голі, кущі вкривав густий шар снігу, а в тих куточках саду, де рідко бували люди, височіли замети заввишки в кілька метрів.

Теодора не завдавала клопоту. Вона була тиха - так само, як і хлопчик. Він рідко висовував носа з будинку.

Щоранку Роман бачив, як вона садовить малого в чорний седан і везе в бік міста. Він сам не пам’ятав, коли почав звертати на це увагу. Повертаються, зазвичай, ближче до вечора.

Роман дивився на них із вікна, вивчав звички, немов оцінював загрозу. І знову ж таки його пильність танула, бо Теодора здавалася нешкідливою. Особливо в ті миті, коли вони не перетиналися і не з’ясовували стосунків.

Камінський вирішив діяти за порадою Борейка, але збирався з думками. Хотів підготувати ґрунт, знайти максимально правильний підхід. Насправді ж він просто відтягував час, бо був упевнений у відмові. 

У глибині душі він знав: Теодора Чорторий не погодиться на грошову компенсацію. Її душа - темне, неспокійне болото, сповнене страхів і марновірства. А ту стіну, яку вона вибудувала навколо себе, навряд чи щось зможе пробити.

До того ж Роман не був упевнений, що зможе поводитися розсудливо. Щось дивне коїлося з ним  останнім часом. Він дивився на неї з вікна.

Знову.

Знову.

І знову.

Шурхіт кроків на подвір’ї змушував його зриватися з місця й визирати з-за фіранки.

Він знав, коли вона повертається додому разом із хлопчиком, коли заїжджає до супермаркету по продукти, о котрій прокидається у вихідні.

Коли вона вибивалася з графіка, він це помічав. І в такі моменти щоп’ять хвилин кидав погляд на годинник, очікуючи, коли її седан чорною плямою прокотиться засніженою стежкою.

Наче постійно чекав удару.

І це зводило його з розуму.

Одного разу вони випадково перетнулися вночі.

Вона вийшла на вулицю в одній піжамі, а в руках тримала якісь папери. Потупцювавши біля головного входу, штовхнула двері і зникла у будинку. Роман увійшов до вітальні через інший вхід і побачив її біля панорамних вікон, що виходили в сад. Той майже повністю затуляла стіна лапатого снігу.

Він наблизився.

Вона повернулася на звук кроків. Міцніше притиснула до себе папери і подивилася на нього з викликом, немов уже була готова оборонятися.

- Папірці про спадок? - він кивнув на стосик. - Не випускаєш їх із рук?

Роман підняв брову й усміхнувся на диво доброзичливо.

- Обачно.

Теодора промовчала і повільно оглянула оновлену вітальню.

-У тебе жахливий смак, - вичавила вона, а потім розвернулася, щоб піти.

Легкий протяг крізь прочинені двері залетів до вітальні, ніби будинок зробив глибокий, протяжний вдих.

Здригнувшись від холоду, вона випустила папери. Частина їх розлетілася по підлозі.

Теодора кинулася збирати аркуші. Роман також присів навколішки над одним із листів, підняв його до очей і зрозумів, що перед ним щось дуже старе. Папір був жовтий, а почерк - занадто каліграфічний, виведений не кульковою ручкою, а справжніми чорнилами.

- Що це?

Він пробігся поглядом по тексту, але суті не вловив. До ідеальності правильні літери складалися у фрази та імена. Йому навіть здалося, що серед рядків майнуло його власне ім’я. 

Теодора не дозволила дочитати. Різко вихопила листок і доклала його до інших, скріплених ниткою.

А потім здивовано подивилася на свою руку. Між великим і вказівним пальцем з’явився довгий поріз. Незважаючи на вік, край паперу досі був гострим. Вона струснула рукою, і кілька крапель крові впали на підлогу.

Роман перевів на них погляд, а потім розтер носком черевика.

Будинок, увібравши кров, знову зітхнув морозним протягом - ніби від задоволення. Роман відмітив, що пляма не розповзається, а ніби вбирається у дверевину, просочується крізь щілини. 

Теодора швидко розвернулася і пішла до сходів. Роман почув її обурене пхикання, коли вона ковзнула рукою по відреставрованих поручнях.

Ще якийсь час Камінський дивився на занурений у сон сад. Він уже розвернувся, щоб піти, але боковим зором помітив відображення у склі. Він міг поклястися, що то була Теодора - те саме руде волосся і темний одяг.

Але перед ним не було нікого, чиє відображення могло б з’явитися у вікні. Коли він повернувся до скла, у ньому вже нічого не відбивалося. 

Лише тихий, рівний снігопад на чорному тлі неба.

_______________

Теодора піднялася на другий поверх і, як п’ять років тому, підсвічуючи ліхтариком на телефоні, пройшла довгим коридором до потрібної кімнати.

«Ти маєш повернути його», - згадалися слова жінки зі сну, і вперше Теодора подумала, що йдеться не про будинок, а про рукопис. Він пролежав у бабусиній прибудові довгих п’ять років. Тоді вона встигла прочитати менше половини. Її тягнуло дочитати решту, але вона не могла дозволити собі забрати зошит із собою. Здавалося, його місце саме тут, і забрати - означає викрасти.

Тієї ночі вона крутилася на холодних простирадлах, але ніяк не могла заснути. За стіною чулося тихе дихання Алекса. Хлопчик важко засинав, але спав напрочуд спокійно.

Густий сніг кружляв за вікном, налипав на шибки, крізь які просочувалися тонкі цівки холодного повітря.

Вона заплющувала очі й знову бачила бабцю, яка застережливо хитала головою. «Поверни його» - цей голос лунав у завиванні вітру й тріскотінні половиць. І вона твердо вирішила: зошит потрібно покласти на місце. Можливо, це задовольнить духів, і тривога трохи вщухне.

Зустріч із Романом збила її з темпу. Подряпина була неглибока, але досадливо боліла. Кімната здавалася такою ж похмурою. Холод пробирав до кісток. Вона щільніше загорнулася в кофту, сперлася стегном об письмовий стіл і розгорнула зошит, перебираючи пальцями сторінки.

Ось воно… саме на цьому місці вона колись зупинилася.