Розділ 9.1. Холод

У бабусиній прибудові все залишилося так само, як колись, у дитинстві. Стара техніка й меблі, вицвілі килими, до болю знайомий посуд у старомодному серванті - усе було вкрито пилом, але виглядало точнісінько так само, як у далекому 2013-му, коли Теодора востаннє замкнула двері на ключ і втекла звідси після похорону.

Вона збиралася повернутися колись згодом. Але будинок ніби завмер. Він більше її не кликав. Здавалося, йому комфортно у власній тихій, бездонній самотності.

Аж поки не з’явився Камінський.

Теодора присіла на краєчок дивана, вкритого квітчастим пледом. Незадовго до того, як вона натрапила на статтю про плани Романа, їй наснилася бабуся.

Спершу та поралася на клумбах: садила фіалки й постійно примовляла: тутешнім ґрунтам і духам троянди не до душі. Потім блукала похмурими сірими галереями. Зі стін на неї дивилися старі портрети, які насправді вже давно пішли на смітник історії.

Уві сні бабуся підійшла до однієї з кімнат - до болю знайомої, тієї самої, де Теодора знайшла рукопис. Небіжчиця довго копирсалася у шухляді стола, а потім, немов у фільмі, повернулася до Теодори й наблизила до неї своє обличчя. Воно було викривлене від люті - і на очах почало молодшати.

Риси Орисі Михайлівни ледь вгадувалися в молодому, але злому обличчі жінки, що віддалено нагадувала саму Теодору. Густе вогняне волосся вихором здіймалося за її плечима, ніби вона стояла на сильному протязі.

- Ти маєш повернути його, - шипіла жінка. У її яскраво-зелених очах танцювали хижі вогники.

Теодора ніколи не страждала від кошмарів, але той сон чомусь врізався їй у пам’ять. Вона знала Марту тільки з її щоденника, але чомусь була впевнена: саме вона приходила до неї уві сні.

Це налякало її.

Бабусині історії про привидів завжди викликали у Теодори змішані почуття - цікавість і острах. Цікавість зазвичай переважала, і маленькою дівчинкою вона блукала коридорами, зазирала у віддалені кути, намагаючись знайти підтвердження байкам Орисі Михайлівни.

А потім була зустріч із Макаром, який буквально натякав, що дім слід довести до ладу. Та перед очима Теодори постало розлючена гримаса Марти, і вона відмахнулася від слів старого друга.

«Марті потрібен простір», -  згадала власні слова.

Минуло кілька тижнів. Трагічні обставини занесли її до Саутгемптона, а там - та бісова стаття про Камінського. І разом із нею  невимовна туга за маєтком, дитинством і бабусею.

У вухах знову пролунали слова Марти: «Ти маєш повернути його». Повернути. Своє.

Із спогадів її висмикнула тиха постать хлопчика. Він обережно підійшов до жінки і, спершись на валізу, зупинився поруч, щоб вона його помітила.

- Пробач, - Теодора перейшла на англійську і підвелася. - Тут є ще одна кімната. Вона буде твоєю.

- Тут холодно, - відповів хлопчик бездоганною англійською.

Теодора підійшла до газової плити й запалила всі конфорки.

- Не роздягайся. Я зараз.

Їй не хотілося знову виходити на вулицю. Вона була впевнена: Камінський чатує десь надворі, щоб знову розкидатися погрозами й образами.

Втім, Теодора Чорторий вирішила бути сильною. Вона не віддасть своє. І не дозволить йому зруйнувати це місце - видерти з нього душу.

Легкий сніг перетворився на віхолу. Жінка спустилася з ганку й завернула за ріг. У невеличкій ніші за хлипкими дерев’яними дверима зберігалися дрова. Старі, відсирілі стоси й досі лежали там. Витягнувши кілька полін, Теодора розвернулася, притискаючи їх до грудей, і тієї ж миті зіштовхнулася з Романом.

- На бога, не починай, - вона втомлено звела очі.

- Ми не договорили, - загарчав він, буквально утискуючи її в комірчину.

Теодора відчула, як він притискає її до кладки дров, штовхає плечем, стискає її особистий простір, заповнюючи його своєю присутністю.

- Я хочу, щоб ти забралася.

- Це. Мій. Дім.

- Я заплачу.

Її сміх розітнув простір, мов тонке лезо.

- Справа не в грошах, Камінський. Їх у мене вдосталь. І ти скоро в цьому переконаєшся.

Вона нахилилася ближче.

- Ти бачиш у цих стінах тільки гроші. У цьому саду - прибутки. У цьому місті - збагачення. Але забуваєш про пам’ять і загрози, які вона зберігає.

Вона повільно, чітко вимовила:

- І ще раз: читай по губах - цей будинок не дасть із себе познущатися. Тобі тут не місце. Краще забирайся. З часом я тобі все відшкодую.

Теодора перевернула все з ніг на голову, ніби це вона вклала майже пів року свого життя і бісову купу грошей у реставрацію маєтку. І він не міг цього стерпіти. Його лють була майже фізичною - відчутною на дотик. Але слів він не знаходив. Тож діяв імпульсивно.

Грубим рухом він вибив із її рук дрова, вони з глухим стуком упали на кам’яну підлогу. Його пальці стиснули її щелепу. Так сильно, що вона не могла вимовити ані слова. 

Десь поруч, за стіною, ледь чутно рипнули дошки. Чи то вітер, чи кроки. Перед очима майнув образ - хлопчик у машині. Вона. Була. Не сама.

- Це твоя дитина? - холодно видавив він.

Вона вчепилася пальцями в його зап’ястя, вп’ялася нігтями в шкіру, намагаючись послабити хватку.

- Н-ні.

Він дивився ще кілька секунд, ніби перевіряв, чи не бреше.

- Навіщо ти притягла сюди дитину?

Він різко відпустив її. Голова жінки сіпнулася, волосся впало на обличчя. Знервовано вона відкинула його назад і подивилася на чоловіка з неприхованою ненавистю. Щелепа боліла, а шкіра на щоці почервоніла від необережного дотику.

- Він син мого батька. А я - його опікун, - виплюнула вона йому в обличчя. 

Слова впали між ними важко, як камінь, і Роман зрозумів - вона не відступить.  Хвиля злісті вщухла, він втямив, що перегнув, і посунувся, даючи їй пройти.

Біля виходу з комірчини Теодора струсила пил і тирсу з пальта, поправила скуйовджене волосся, і ледь не зіткнулася з Ольгою. Дівчина стояла біля входу до прибудови.

- За останні тижні погода сильно зіпсувалася. У будинку неймовірно холодно, - Ольга опустила очі на важку картонну коробку біля ніг. - Я принесла вам обігрівач.