Частина 2. Розділ 8. Маєток оживає

Того прохолодного дня пізньої осені маєток Камінських знову наповнився гучними голосами і сміхом. Це був не галас робітників, які ще з літа доводили маєток до ладу. Це були не тихі родинні розмови Романа із сестрою Ольгою. Голоси були надто живими для цієї місцини - надто дзвінкими та безтурботними.

Сам Роман Камінський, плануючи свято, назвав це “репетицією перед відкриттям готелю”, яке, планувалось на весну. Він був задоволений собою - майже до самозамилування. Встиг. Встиг усе відбудувати, підняти, вдихнути життя у старі стіни. І найбільше тим, що Теодора Чорторий, яка мала нахабність нагадати про себе кілька місяців тому, зникла з його горизонту. Ніби зрозуміла та відступила.

Усе складалося якнайкраще, і Роман уже потирав руки, підраховуючи майбутні прибутки. Того темного листопадового вечора навколо будинку засяяли гірлянди, ніби намагались виштовхнути морок. Гості, попри холод, тримались тераси. Сад був вичищений до оголеної землі - без листя, сміття та гілок.

 Влітку тут зацвітуть троянди. А поки - простір заповнювали люди, своєю теплотою, настроєм і безтурботністю. Ілюзією життя.

Будинок дивився на них згори.  Величний, старий, він підпирав дахом оксамитове небо, затуляючи місяць і зорі. Він підморгував вікнами, з яких лилося золоте світло - привітне, майже гостинне. І водночас темні, незачинені віконниці у занедбаних частинах будівлі тріпотіли на вітрі. Невдоволено, майже вороже.

Роман закидає до рота маслину, запиває віскі і закурює цигарку. Відходить до старої липи, щоб здалеку спостерігати за оживанням давно забутого місця. Тулиться спиною до шорсткого стовбура і дивиться, як у цих стінах народжується щось світле, щось нове.

- Це була гарна ідея. Олі не вистачало живого спілкування.

Голос за спиною.

Роман повернувся. Погляд уже трохи розмитий алкоголем. Перед ним стоїть Тимофій Борейко у світлому светрі під горло, з розпатланим від вітру світлим курчавим волоссям і надто уважними очима.

- Тобі варто частіше приїжджати, щоб їй всього вистачало, - киває Роман, з легкою іронією плескаючи його по плечу.

Борейко непевно кахикає, мовляв, я б і з радістю, але сам знаєш - робота. 

Насправді ще один господар Камінському тут на чорта не здався. Він може впоратися з усім сам. Тимофій - хороший хлопець, але надто вже дотошний: то не так, се не так. Колір стін не співпадає з відтінком дверей і так далі в тому ж дусі, ніби гостям це важливо. Ніби через це вони менше грошиків заплатять за люксовий номер у старовинному маєтку.

Погляд Борейка обережний, ніби знає - розмова піде не туди. І не помиляється. 

- А що з цією прибудовою? - кивком голови вказує на занурену в чорноту західну частину будинку.

- Знесу.

- Чому досі не зніс?

- Щоб ти спитав, - відрубує Камінський.

Тимофій тихо сміється. Він знає про Чорторий, але все одно тисне, вказує на нерішучість. 

- Ця штука порушує загальний ансамбль.

- Знаю. Але твої юристи, любий зятю, тільки язиками працюють, - різко відповідає Роман. - Я чекаю. І поки що більше користі від провінційної нотаріуски, ніж від них.

Борейко піднімає руки у захисному жесті.

- Не заводься, друже. Краще ходімо. М’ясо вистигне.

Мовчазні липи проводжають чоловіків шелестом оголених гілок. 

Вони виходять із тіні і йдуть до світла. Там жінки у дорогих вбраннях, загорнуті в пледи, тихо пліткують. А чоловіки з важкими склянками говорять про політику і гроші.  Діти друзів бігають садом, сміються та ховаються між статуями, і здається, от-от їх голоси та біганина пробудять щось старе, що давно спало. 

Запах смаженого на вулиці м’яса змішується з димом. З кухні тягне ваніллю та чорницею - пироги за рецептами Ольги. Світ живе і дихає запахами та емоціями. 

Чоловіки приєднуються до гостей. Ольга, вбрана у святковий костюм світло-блакитного кольору, піднімає келих. У неї великі карі очі, оливкова шкіра і русяво-попелясте волосся. Риси обличчя дрібні, але акуратні; тонкий шар косметики тільки підкреслює природну красу.

У її келиху - апельсиновий фреш, рука дбайливо підтримує живіт. Ця звичка з’явилася у сестри щойно вона дізналася про вагітність. Вона немов намагається захистити ненароджене маля від усього світу.

- Романе

Ольга піднімає келих, світло ковзає по її обличчю м’якому, світлому, майже крихкому.

- Я знаю, чим ти зараз живеш. І бажаю тобі довести це до кінця. Люблю тебе.

Голоси зливаються в шум. Тиха музика розчиняється у повітрі. Роман обіймає сестру і цілує її в скроню. Погляд випадково чіпляється за будинок і на мить йому здається, що в одному з вікон закинутого крила спалахує вогник. Певно, просто відблиск гірлянди. 

Пізніше гості роз’їдуться, хтось залишиться ночувати в гостьових кімнатах. І тільки старий будинок, який довго жив у спокої, випустить своїх привидів, що чатували у тіні.