Розділ 7.2 Ранок

Ранкове сонце зазирнуло у вікно, залишаючи дотики промінців на моєму обличчі. Я зіщулив очі й повернувся до стіни, намагаючись втекти від цього світла. Воно лягало на підлогу, меблі, зім’яту ковдру… і на порожнечу поруч.

Я прокинувся різко. Її не було. Я повільно провів рукою по подушці, ніби міг на дотик повернути її назад. Марно. Лише легкий запах полину і фіалки залишав слід, який не можна було стерти. Я оглянув кімнату - все, що трапилось минулої ночі, здавалося водночас реальним і нереальним. Підвівся, провів долонею по скуйовдженому волоссю, ніби міг разом із сном струсити і думки про неї. Не вийшло. Пам’ять про її тепло і  ніжну шкіру лишалась на кінчиках пальці.

Я вийшов із кімнати крадькома. Ще не вистачало, щоб мене хтось побачив. Пальці самі пригладжували одяг, комір, волосся - марна спроба привести до ладу те, що вже вийшло з-під контролю. Біля сходів побачив матір, вона поцілувала мене в щоку й кивнула на терасу: 

- Твій брат повернувся сьогодні вранці.. Снідає. 

Ростислав. Остання людина, яку я хотів бачити. І бачити його поруч із Мартою - поготів. 

Вона сиділа за столом, спиною до сонця. Світло обводило її силует тонким сяйвом, підкреслювало шию, нахил голови. Волосся зібране, акуратне. Ні тіні сум’яття. Ні натяку на ніч, яка для мене була чимось надто важливим. 

Марта сміялася. Легко, вільно. Ростислав нахилився над столом, занадто близько. Його рука ледве торкалася її плеча. Я застиг. Усередині щось стиснулося. Вона підняла очі й зустріла мій погляд. Голос рівний, холодний:

- Пане Камінський, ви приєднаєтесь до нас чи знову зникнете у своїх справах?

Я підійшов. Чорна кава, свіжі круасани - запах ударив у шлунок приємною хвилею. Я ще тримався за той дивний, піднесений стан після ночі. Нас із Мартою поєднувала спільна таємниця. Я обіграв його, чи не так?  

Але десь глибоко у нутрощах застрягло відчуття тривоги. Я подивився на стал у пошуках третьої філіжанки, натомість - помітив конверт із кремового паперу. Не розпечатаний. Короткий погляд на адресу: “Луцьк. Єва Камінська”. 

Світ ніби звузився. Трясця! Я перевів погляд на Марту. Незворушна. Але щось змінилось в її погляді, там атаїлась холодна образа, гостра як лезо, між им її пальці повільно ковзали по краю чашки, неначе нічого не сталося. Неначе ніч була просто ніччю, а цей конверт - нічого не змінював. 

- Ви погано виглядаєте, - вона першою порушила тишу, - Не виспались? Чи надійшли погані новини?

Її очі красномовно зупинилися на листі.

- Якась ваша родичка? — крижаний голос, прямий погляд.

- Дружина Романа, ви знали, що він новоспечений татко? - втрутився Ростислав, і все пішло шкереберть.

Всередині мене щось тріснуло, я відвів очі. Довбаний вишкребок. 

- Ви обіцяли показати мені парк у місті, - Марта, ніби втративши до мене інтерес, злегка торкнулася долоні Ростислава. 

- З радістю, - ожив він, - чудова ідея. 

Я стиснув щелепи.

Вона знову подивилась на мене. Цього разу - ні натяку на усмішку. Просто дивилася довше, ніж потрібно, в прямий погляд, наче розкривала мене наскрізь і відчитувала за брехню.

- Може, складете нам компанію? - її голос стриманий, але з помітною гіркотою, - Ми почекаємо, поки ви прочитаєте листа. Певна, пані Камінська не пробачить, якщо ми відволічемо вас від родинних справ.

Я гарячково перебирав у голові слова, і не знаходив жодного, яке не звучало б жалюгідно. Я сам загнав себе у пастку і не мав ані пояснень, ані плану. Я знав тільки одне: я не можу відпустити її, не можу розірвати цей зв’язок, який тільки но народився. 

 Різко схопивши конверт зі столу, я розвернувся, пішов. 

- Здається, ваш брат з нами не поїде, - насмішкуватий голос Марти прозвучав за спиною.