Розділ 7.1 Фіалка і полин

А потім був погреб. Глибокий, вогкий, темний та наповнений запахом сирості. Я помітив, як вони вдвох, веселі, безтурботні, спускались вниз, тримаючись за руки. Їхні пальці були переплетені - від цього в області серця щось болісно закололо.

Я міг піти. Повинен був, але щось всередині стиснулося - різко, боляче, наче невидима рука зімкнулась на горлі. І я пішов за ними.

Я ступав обережно, щоб не пробуджувати старі дошки віді сну. Я зупинився за дерев’яним стелажем і завмер. Вони сміялись тихо, змовницьки, ніби світ навколо більше не існував. Вино і відблиск одинокої свічки блищали у склі. Її губи торкались горлечка пляшки, його пальці - лежали на її шиї, стискаючи. На мить мені навіть здалось, що вона потребує допомоги, я хотів вийти із тіні і перетворитись на героя в її очах. Але ні… Марта не чинила супротиву, її тіло рухалось назустріч його рукам. 

Його руки… Я бачив, як вони ковзають по ній, ніби давно мають на це право. А вона натомість - відповідала: поглядом, подихом, нахилом голови.  Відстань між ними танула - повільно, невідворотно. Мені було болісно чути тихі стогони, що розчинялись у кам’яних стінах. 

Мене приховувала щільна темрява. Я майже розчинився в ній. Мої думки були немов у тумані: короткі, нечіткі. Ноги перестали слухатись навіть тоді коли мозок надіслав сигнал - йди геть.  Я стояв, дивився і вбирав кожен рух, кожен зойк, тіні та відблиски на її шкірі - так, ніби це було покарання, яке я сам собі обрав. 

Я не мав права там бути, але і піти не міг. Коли все закінчилось, їхні голоси знову стали звичайними. Вони піднялись по сходам, я - залишився у пітьмі, втиснутий у неї почуттям власної провини. Їхні кроки стишились і я дозволив собі видихнути. Мене не покидала думка: вона бачила, як та відьма - крізь темряву, крізь потойбіччя, крізь мене самого.

…Вночі я знов читав листі від Єви. Слова розпливались перед очима. Можливо, якби вона була тут, у маєтку, я б не піддався цій одержимості. Можливо. Вона ще була заслаба, щоб приїхати і мені здавалось, що світ, обставини - все проти мене. Я боявся заплющувати очі, знав, що замість білокурого янгола знову побачу гріховний силует, зібраний з тіні. 

Тому я не спав. Немов привид я блукав коридорами, ніби намагався знайти спокій. Але насправді ні, я шукав її, у кожному кутку ловив її запах: суміш полину і фіалок. Того вечора він був особливо відчутним, просочувався крізь стіни, стелився підлогою, піднімався до горла.

Я піднявся сходами на другий поверх і зупинився біля вікна. Скло було мутне від води, світ за ним - викривлений, ніби чужий. Я вагався, а потім  розвернувся і тихо закрокував по довгій галереї західного крила. 

За дверима її кімнати чулось плескання води. Спочатку я подумав, що це хлюпоче злива. Можливо, вона не зачинила вікно. Але звук відрізнявся від звуку дощу. Я підійшов до дверей і торкнувся поверхні долонею, немов намагався пройти скріз, не відчиняючи їх. Крізь щпарини лилось тепле-жовтувате світло. На мить, я заступив щілину з боку петель і почув, голос Марти, що долинув з кімнати. Тепер я був на сто відсотків впевнений - це не дощ. Вона приймала ванну. 

“Йди. Зараз же. Геть! Це божевілля,” - пульсувало у скронях. “Відчини”, - шепотіло щось темне і ірраціональне. І я штовхнув двері. 

Від різкого протягу вогонь у кімнаті згас і єдиним джерелом світла залишився коридор - вузька смуга, що розрізала коридор і ледь торкалась її силуету. Я бачив тільки обриси - тендітні, майже беззахисні  - так мені здавалось спочатку. Вона не ворушилась. Я чиркнув сірником і зачинив за собою двері, відрізаючи навіть ту крихку смугу світла. Пітьма стала ще цупкішою. Повільно підійшов до письмового стола і запалив свічки. Я стояв до неї спиною, відчував на собі погляд: зовсім не стривожений, скоріше - зацікавлений. 

- Я думала ви не наважитесь, - кинула вона насмішкувато. 

І в ту ж мить страх і сором, що досі стискали груди, розчинились - ніби їх і не було. Я обернувся до Марти і підняв свічник, щоб краще її бачити. Безсоромна, вона стояла переді мною повністю гола, навіть не намагаючись чимось прикритись. На вологому тілі блистіли краплинки води, тонкі струмені скочувались від стегон до щиколоток, мокре волосся налипало на плечі та груди - не приховуючи, а підкреслюючи вигини. 

- Як ви знали? 

Вона ледь схилила голову і всміхнулась:

- Я бачу крізь стіни. 

І тільки потім здригнулась. Пара давно розчинилась у повітрі, і холод непомітно пробрався в кімнату. Я бачив, як її губи тремтять, а шкіра вкривається дрібними сиротами.  Не від страху. Від холоду.

Я підійшов ближче. Загорнув її у ковдру повільно, майже обережно, і притиснув до себе. Запах. Фіалки. Полин. Щось терпке, солодке, небезпечне. Він ударив у голову сильніше за вино. Мені хотілось стискати її в обіймах всю ніч і наповнювати легені п’янким ароматом щосекунди. Її руки, вологі і теплі, лягли на мій живіт, обхопили талію, роблячи наш контакт ще ближчим. 

- Я на вас чекала.

Її голос був тихим і щирим. І тоді я провів її до ліжка, скинув верхній одяг і ліг поруч, притискаючи її до себе ще сильніше. Я ловив кожен запах, подих та легкий рух. Іраптом щось у мені відступило. Те темне, різке і голодне відійшло, ніби вичерпалось. Залишилось дещо інше: техе, глибоке і надто небезпечне у своїй ніжності. 

Я не скривдив її. Не зміг. І не схотів. Вона не була моєю нагородою, вона була ідеєю. А ідеї не зраджують, їх плекають. Тієї ночі я вперше за довгий час заснув спокійно - стискаючи в обіймах свою спокусу, свій біль… і свою одержимість