Розділ 7. Роман, 1915

Мій неспокій почався на початку літа.

Переїзд із Волині на Київщину, відкриття підприємства, батькові обіцянки кращого життя - усе це здавалося цілком виправданим. Навіть правильним. Будинок, трохи химерний у своїй старій величі, різко контрастував із яскравими барвами літа. Але він мене не лякав. Він мене віддзеркалював.

Після ошатного, майже зразкового дому під Луцьком тут я відчув себе… не чужим. Не одразу, звісно. Але значно швидше, ніж очікував.

Коли батько заявив, що по сусідству з нами житимуть колишні господарі садиби, це викликало в мене щире здивування. Але він одразу ж пояснив, що це зіграє нам на руку: підтримка мера, робоча сила, лояльність місцевих. Лісопильня мала всі шанси швидко стати на ноги.

Я не сперечався. Мене це майже не обходило. Я хотів будувати і опікуватись своєю справою. І батько це підтримува, він одразу дав мені зрозуміти: лісопильня - моя спадщина.

Усе було добре. Рівно до того моменту, як я побачив Марту. Спершу - нічого особливого. Короткий внутрішній поштовх і думка, майже байдужа: вона красива. 

Потім - розмова в саду. Фіалка, яку вона вклала мені в руку, і той її погляд - легкий, грайливий, але водночас надто точний. Ніби вона не просто дивилась, а прицілювалась.  Її очі кольору отрути викликали ледь вловимий неспокій. Я відчував, що вона мене випробовує. Така юна, але така небезпечна. 

Того ж вечора ми з Ростиславом сіли грати в покер. Я не згадав про Марту ні словом, ні натяком. Натомість він ніби навмисно повертався до неї знову і знову. Сміявся, говорив, що якби знав її трохи довше, то, певно, вже б закохався.

Я був стриманим. Навіть холодним, не мав жодного бажання розвивати цю тему і ділитись власними враженнями про сусідку.  Мабуть, він це відчув, бо швидко замовк. Гра продовжилась, але між нами вперше виникло щось нове, ледь помітне, але відчутне - холодок, якого раніше не було. 

Я вирішив бути дорослим.

Зосередитись на роботі, лісопильні, людях, і більше не згадувати про сусідку Маєток був достатньо великим, щоб ми могли не перетинатися.

Але вже наступного дня я побачив її поза садибою верхи на Ласунці. Я міг проїхати повз, міг не втручатись та дзволити Ростиславу розважатися, як йому заманеться. Дозволити їй - крутити йому голову. Але я зупинився. І справа була не в братові. Я відчув гострий, майже образливий гнів від того, що її увага спрямована… не на мене. Ми розмовляли недовго. Але цього вистачило, щоб я знову відчув ту саму гру, неявну, але цілком усвідомлену. 

Вона не ніяковіла. Не відводила погляду. Не намагалася виглядати скромнішою, ніж є. Натомість - дивилась прямо і говорила так, ніби кожне слово було продумане. І тоді я зрозумів, що ігнорувати її не вийде, бо щось темне, підсутне і незбагненне почало народжуватись всередині. Щось, що хотіло володіти кожним сантиметром її тіла і душі. 

Я поїхав першим. Різко, майже втік. І навіть зміг переключитися на роботу. Я роздивився старий цех, познайомився з робітниками, зміг знайти спільну мову за Андрієм, але все одно мимоволі шукав рудокосу відьму, яка розгулювала десь поруч. Мій погляд постійно повертався до неї. Серед шуму пилорами, запаху сирої деревини, грубих чоловічих голосів вона виглядала чужорідно, наче щось, чого тут не повинно бути.

Я бачив, як вона говорить із Ростиславом. Як посміхається іншим. Як легко входить у цей простір, заповнюючи його своєю присутністю. І це надто сильно дратувало. 

Вночі я не спав. Щойно заплющував очі, темрява починала рухатися, ніби дим. Вона згущувалась, повільно оберталась, і з неї виринали обриси. Її обриси. Нечіткі, але звабливі і… згубні. 

Я підвівся і вийшов у коридор,  пішов блукати коридорами маєтку, ніби навмання, але точно знав, що шукаю саме її кімнату. Я застиг за рогом, спостерігаючи за смугою світла, що струменів з-під зачинених дверей. Моя уява робила все за мене.

Я ніби бачив обриси її оголених плечей, завитки волосся, що спадають на шию, довгі вії, які лягають на бліді щоки.  В моїй уяві, вона лежала під тонкою ковдрою, витягнувши одну ногу. На її шкірі танцювали відблиски свічок. Вони пестили її, цілували, так само ніжно, як міг би це зробити я. 

Я не міг вгамувати почуття, що мене охопило. Воно не було схоже на звичайне бажання, воно було гіршим, глибшим. Вагомішим. 

Я повернувся до кімнати і перечитував листи від Єви, ніби це могло щось змінити. Ніби вони могли повернути мене туди, де все було простіше.

Заснути мені вдалось під ранок. Із думкою про Єву. Із думкою, що я хоч і не фізично, але вже зрадив її. 

Вранці я зустрів Ростислава. Його відповідь колючою скалкою впилась мені у серце. Я знав, що навіть, якщо опинюсь на місці брата, це не принесе мені спокою. Мені все одно буде мало. Мої власні страхи немов диктували власні правила гри: спостерігати, бажати і… ненавидіти. Я навмисно поїхав на лісопильню довгою дорогою через місто, щоб не натрапити на них випадково. 

А ввечері… ці двоє стояли біля вхідних дверей, щасливі та безсоромні: надто близько і відкрито. Коли він наблизився до неї, а вона неохоче відсторонилась, мене накрило дивне відчуття: ніби це була вистава для мене. Надто болісна, щоб я встиг її додивитись. 

Перед тим як зайти за штору, я помітив її швидкий позирк.