Розділ 6.2. Тінь

Сутінки вже щільно огорнули сад, коли Ростислав і Марта повернулися. Зупинившись на під’їзній доріжці біля головного входу, вони ще довго не розходилися, ведучи легку, майже беззмістовну розмову, яка була лише приводом залишитися поруч трохи довше.

Над ними мляво жевріли зорі, місяць  ховався за тонкою серпанковою хмарою, ніби не наважувався дивитися. Старі липи тихо шелестіли молодим листям, левкої розносили пряно-солодкий аромат, і навіть вітер, здавалося, вщух, не бажаючи порушувати цієї затягнутої миті.

Вікна будинку приязно світилися, запрошуючи до теплих віталень. На першому поверсі панували напівсутінки, розрізані м’яким мерехтінням свічок. Марта і Ростислав не помічали тінь, що стояла по той бік панорамного вікна. Майже нерухома, вона зливалась із темрявою кімнати, і міряла їх поглядом - важким, напруженим, таким, що, здавалося, міг різати повітря, як тонке лезо.

На прощання Ростислав схилився до Марти, вже звично, впевненіше, ніж раніше, прагнучи знову насититись соком її губ. Та цього разу вона обережно відхилилася і похитала головою.

- Чому? - питання зірвалося з його вуст майже беззвучно.

Вона усміхнулася, але в цій усмішці було більше розрахунку, ніж ніжності.

- Тут забагато очей, - тихо відповіла Марта і на коротку мить перевела погляд на будинок.

Темна постать у вікні зникла. Ніби її й не було. Лише штора ледь помітно колихнулась у темряві, видаючи присутність того, хто спостерігав… і не був байдужим.

_________ 

Того липневого дня було холодно. Неприродно холодно. Майже по-осінньому.

Дощ не вщухав від самого ранку, і Марта не висувала носа з дому, навіть не виходила в сад. Першу половину дня вона провела за хатніми справами. Пані Камінська вирішила розібрати бібліотеку й доручила це Марті. Амелія помічала прихильність молодшого сина до дівчини і поводилася з нею м’яко, підкреслено ввічливо, ніколи не даючи їй важкої чи брудної роботи.

Другу половину дня Марта присвятила підготовці до викладання. Хоч до початку занять лишалося ще два місяці, її час від часу накривало хвилювання. Особливо гостро - у дні, коли Ростислав залишав садибу. Кілька днів тому він поїхав до Києва, вирішувати справи, пов’язані з університетом, і Марта відверто нудьгувала.

До того ж погода пригнічувала. Іншого разу вона б поїхала до Полинного Яру, зустрілася з подругою, зайшла б у кав’ярню, щоб випити гарячої кави зі свіжою випічкою. Натомість - мусила сидіти у будинку, який із самого ранку тонув у зливі.

Вона сиділа на ліжку, підібгавши під себе ноги, і зосереджено переглядала зошити з навчальними планами. Її кімната у західному крилі другого поверху була невеликою, але затишною. На письмовому столі серед паперів лежав щоденник, який Марта почала вести на початку року.

Насправді - нічого особливого:думки, уривки почуттів, плани. Особливо - почуття, які помітно загострилися з того часу, як вона почала ділити будинок із двома молодими, забезпеченими і, безсумнівно, привабливими братами.

Кинувши погляд на щоденник, Марта відклала папери і підійшла до столу. Спогад про Ростислава накотився раптово: теплий, тягучий, майже тілесний. Як вони спускалися до винного погреба, як блукали його вузькими проходами, здіймаючи пил зі старих пляшок, торкаючись полиць, стін, одне одного - ніби ненароком.

Вона взяла перо і занурила його в чорнильницю, після чого вивела: 

“Я обіцяла пригостити його настоянкою з медом і перцем, і ми пішли шукати потрібну пляшку. Він був напружений, наче струна, і це напруження швидко передалося мені. До того часу я ніколи не була з чоловіком. Я багато разів уявляла, як це буде, і раптом зрозуміла, наша близькість - вже невідворотна. 

Пляшку ми знайшли в дальньому куті погреба, там, куди майже не сягало світло зі сходів. Лише тьмяна свічка ледь торкалася стін. Я сміялася, коли відкорковувала її, але ноги не слухалися. Він теж усміхався, і на мить став дивно схожим на свого брата. Світло змінило його риси, зробило їх гострішими, а в погляді з’явилося щось холодне.

І саме це мене не відштовхнуло. Навпаки.

Я відчувала, як збуджено пульсує у нижній частині живота, коли він торкнувся руками моєї шиї і нахилив пляшку, щоб я випила прямісінько з горлечка.  На якусь мить мені здалося, що я втрачаю контроль. Віддаю його.

Я не могла цього дозволити. Тому сама прервала цю мить, впившись в нього поцілунком. Мої пальці блукали його тілом. Я відчувала, що його стриманість тріщить по швам. Як і моя. 

Далі все відбулося занадто швидко і водночас неминуче. Я пам’ятаю тепло. Дотики. Холодну поверхню підлоги, яку від наших тіл відділяла лише його сорочка.

А потім - дивну тишу всередині. Порожнечу. Наче я переступила межу і залишила щось по той бік. Стала іншою. Більш різкою. Темнішою.

Коли ми піднімалися сходами, я знову помітила тінь. Таку саму, як тоді біля будинку. Він відступив углиб, ховаючись від світла. Але я встигла побачити. І навіть коли Ростислав поспіхом тягнув мене нагору, я обернулася. Мені здалося, що я майже зустрілася з ним поглядом.”

Марта поставила крапку.

Дощ не вщухав. У вікно вже постукував вечір. Вона повернулася до ліжка, але не лягла. Хотілося тепла - можливо, спуститися до матері, де Андрій, напевно, вже розтопив камін.

Але ця самотність раптом здалася надто цінною, щоб її порушувати. Вона дивилася, як холодні краплі повільно стікають по склу. І раптом відчула інше бажання - зануритися у гарячу воду. Ніби змити з себе щось, чого вже не можна було позбутися…

Воду принесли ще до сутінків. Вона досі була гарячою, пар піднімався тонкими, ледве помітними пасмами і зникав у напівтемряві кімнати. Марта сиділа у ванні, підтягнувши коліна до грудей. Метал тихо віддавав холодом у спину, і вона щоразу трохи здригалась, коли ворушилася. Свічка на столику біля ліжка горіла нерівно. Полум’я то витягувалось у тонку голку, то раптом здригалося, ніби від подиху, якого тут не могло бути.