Розділ 6.1. Ягідний сік

Ростислав не забув обіцянки Марти і вже наступного дня чекав на неї неподалік від тераси, неквапливо смакуючи запашною чорною кавою, яка в ранковій прохолоді здавалася особливо гіркою і насиченою.

Вона вийшла з будинку заспана, ще не зовсім пробуджена, і ліниво потягнулася, ніби не помічала сторонніх поглядів. Легка домашня сукня м’яко облягала тіло, окреслюючи плавні вигини, і здавалася майже невагомою. Волосся було заплетене у недбалу косу, але окремі пасма вибилися після сну і ніжно обрамляли обличчя, додаючи йому тієї ранкової вразливості, яка лише підсилює красу.

Ростислав підвівся з ротангового стільця і привітно махнув рукою. Марта озирнулася, впізнала його і відповіла усмішкою - легкою, майже грайливою.

- Ви обіцяли показати мені ліс, - озвався він, трохи підвищивши голос.

Вона ледь вигнула брову, мовляв, ви не гаєте часу.

Ростислав швидко подолав відстань між ними, але, опинившись поряд, на мить розгубився. Ранкове світло робило її шкіру майже сяйливою, легкий рум’янець підкреслював свіжість обличчя, а губи здавалися налитими густочервоним ягідним соком.

Його уява підступно підкинула образ: як вона підносить до вуст полуницю, обережно відкушує, а потім повільно злизує сік з кінчиків пальців.

Він різко відвів погляд, ніби намагаючись відгородитися від власних думок.

- Вам недобре? Марта торкнулася долонею його передпліччя і заглянула в очі.

Він похитав головою, ледь усміхнувшись.

- Все чудово, Марто. Просто поруч із вами іноді важко дихати.

Вона лише знизала плечима, ніби подібні слова не були для неї новиною.

- З вас екскурсія по околицях, з мене - пікнік. Як вам така угода?

- Сьогодні я вільна, - спокійно відповіла вона.

- Тоді за півгодини тут, додав він, - уже впевненіше.

Поки Марта перевдягалася, Ростислав метушився біля кухні, наказуючи Дарині скласти кошик: вино, сир і, неодмінно, найсвіжіші ягоди. Він нетерпляче чекав біля дверей, кваплячи куховарку, і саме це невластиве йому хвилювання привернуло увагу Романа. Той проходив повз, але зупинився.

- Що відбувається?

- Панна Чорторий люб’язно погодилася скласти мені компанію на пікніку, - відмахнувся Ростислав.

Тінь майже непомітно ковзнула обличчям Романа. Він нічого не відповів, лише різко розвернувся і пішов геть, залишивши по собі холод, що завис у повітрі значно довше, ніж слова.

Погода сприяла прогулянці.

Вони розмовляли легко, ніби знали один одного давно. Марта розповідала про гімназію, про учнів і їхні кумедні витівки, Ростислав - про університет, про місто, про друзів, яких обіцяв їй колись представити. Він захоплено описував Полинний Яр і парк, що розквітає в серпні гладіолусами, і вже запрошував її туди, ніби це було вирішено наперед.

Марта слухала, погоджувалась, але водночас ненав’язливо вела свою гру. Вона розповідала про трави, які збирає в лісі, про старий погріб із винами і настоянками, що роками чекають свого часу, і про те, як деякі пляшки відкривають лише у виняткові дні.

Вони йшли вздовж озера, молоді, красиві, і настільки захоплені одне одним, що світ довкола ніби розчинявся. Ліс стояв високими соснами, повітря було наповнене стрекотом птахів і легким запахом води, у якому вгадувались ноти мулу і німфеїв

Зрештою, втомившись, вони сіли в густій високій траві неподалік піщаного берега. Вона зімкнулася навколо них, ніби відгороджуючи від усього іншого світу. Над ними лишалося тільки небо - чисте, блакитне, з ідеальним золотим диском сонця.

Ростислав розлив вино у келихи і простягнув один Марті. Вона пригубила, повільно, ніби смакуючи не стільки напій, скільки сам момент, і одразу ж взяла шматочок сиру. На свіжому повітрі апетит давався взнаки.

- Якщо захочете, сьогодні пригощу вас настоянкою. З перцем і медом, - додала вона.

- Я ладен куштувати що завгодно, аби у вашій компанії, - відповів він уже без тієї скутості, що була вранці.

Між ними з’явилася легкість, яка додала йому впевненості. Марта більше не здавалася недосяжною: вона була поруч, жива, відкрита, і водночас невловима. Її погляди, рухи, інтонації: все натякало, але нічого не обіцяло прямо. Вона грала, зваблювала, тягнулась до нього - це відчувалось у масному погляді з-під вій, інтонаціях голосу.  Він це відчував. І все одно дозволяв втягувати себе глибше.

Ростислав із тихою насолодою спостерігав, як вона перекочує ягідку смородини на язиці, і, відставивши келих убік, повільно нахилився ближче. Відстань між ними майже зникла. Марта відчула його тепле дихання, змішане з легким винним ароматом, але не відступила.

Не відвернулась. Лише завмерла, дозволяючи йому самому зробити цей крок. І коли його губи обережно торкнулися її, це було не порушенням правил, а лише продовженням тієї гри, яку вона почала значно раніше.