Розділ 5. Бурштин і сталь

Літо 1915 року

Переїзд Камінських вніс свої корективи у життя Чорториїв. З одного боку, він помітно покращив їхнє матеріальне становище. З іншого - змусив значно потіснитися. Замість великого будинку в їхньому розпорядженні залишилося лише кілька кімнат на другому поверсі, прилеглих до старої прибудови.

Софія з тихим болем спостерігала, як Амелія змінює інтер’єр дому, у який вона колись вклала роки життя і частину власної душі. Невдовзі між ними з’явилася незмінна традиція. Щодня після обіду вони пили чай на терасі. Камінська ніби розквітла. Її постать стала жвавішою, на сухих щоках з’явився рум’янець, а у вицвілих очах загорівся теплий блиск.

Софія ж навпаки змарніла. Риси її обличчя загострилися, а погляд став холодним і настороженим. Та попри це вона щоразу з’являлася на терасі з бездоганною поставою і стриманою посмішкою: навіть тоді, коли помічала нові трояндові кущі, що поступово витісняли її колишні клумби. Троянди піднімалися все вище, їхній запах майже повністю перебив тонку гіркоту полину і легку фіалкову свіжість, які колись наповнювали цей сад.

Софія добре пам’ятала, де росла кожна рослина. Полин біля кам’яної доріжки вона посадила в перший рік після весілля. Фіалки під терасою з’явилися після народження Марти. Тепер на їхньому місці розкривалися чужі квіти. І тільки маленький куточок з різнобарвними фіалками у глибині саду, той самий, який власноруч плекала Марта, не змінився… принаймні поки.  

Софія мовчала і посміхалася. Саме ця стриманість дозволила їй досягти свого. Камінські ставилися до Чорториїв як до рівних і жодним словом не нагадували про їхнє ослаблене становище.

- Софіє Сергіївно, дякую, що допомогли Роману і Оресту. Ваш Андрій справжнє золото. Я впевнена, він чудово почуватиметься на посаді майстра лісопильні, - жваво мовила Камінська.

- Я лише виконала обіцянку. Мій син відповідально ставиться до роботи, - спокійно відповіла Софія.

- А як Марта? Чула, з вересня вона почне викладати у міській школі?

- Так. Для молодої панянки це добра практика. Освіта дозволяє їй навчати інших.

Амелія на мить примружила очі:

- У наш час усе вирішувалося заміжжям.

Вона зробила коротку паузу.

- Ваша донька дуже гарна.

Софія не відповіла. Всередині піднялася холодна хвиля. Вона не потребувала чужих оцінок щодо власних дітей. І тим більше порад, навіть тих, що ховалися за ввічливістю. Вона зробила повільний ковток чаю, сховавши обличчя за квітчастою порцеляновою чашкою.

- Орест каже, що в домі замало прислуги, - продовжила Камінська, - Дарина куховарить, але Насті важко впоратися з усіма кімнатами. Ми ще хочемо знайти людину для постійного догляду за садом.

Вона уважно подивилася на Софію.

- Можливо, ви могли б…

- У саду я впораюся сама, - відповіла Чорторий рівним голосом, - коли потрібна була важка робота, приїздив мій помічник із міста. Іван.

- Так, звичайно. Але я хотіла б дещо змінити. Наприклад, розширити доріжки. Додати нові ландшафтні рішення.

Софія на мить затримала погляд на клумбі. Там, де раніше росли білі піони, тепер тягнувся кущ темно-червоних троянд. Пальці обхопили тонку ручки 

- Це ваше право, - сказала вона тихо.

Амелія простежила за її поглядом.

- Вам не подобаються троянди? - запитала вона майже лагідно.

- Вони гарні, - відповіла Софія після короткої паузи.

Її голос прозвучав трохи холодніше, ніж потрібно і вона додала тепліше: 

- Але тутешні грунти не для них. І я просто звикла до іншого саду.

- Я розумію, швидко сказала Камінська. Я не хотіла вас образити.

- Все гаразд. Мені просто час іти.

- Так, звичайно. Але я хотіла сказати ще дещо.

Софія зупинилася у півоберта. Прямота Амелії дратувала її. Вона звикла прораховувати слова наперед, а ця жінка вимовляла їх так легко, ніби не відчувала їхньої ваги. Софія лише підняла брову.

- Орест Богданович запропонував Марті трохи допомагати по дому. Лише до осені. І, звичайно, тільки з вашого дозволу.

На мить терасу огорнула тиша. Марта була вихована як справжня панянка. У кращі часи служниці готували їй ванну, завивали волосся і приносили святкові сукні. А тепер її доньці пропонують допомагати по господарству. Це було майже образою. І все ж Софія стрималась:

- І що сказала Марта?

- Погодилася.

Софія повільно видихнула.

- Вона доросла дівчина. Має право вирішувати сама.

Жінка добре знала свою доньку: Марта ніколи не робила нічого просто так. Її гордість була не меншою, ніж у матері, і погодитись на подібну пропозицію вона могла лише з власної волі. Не через потребу - через цікавість. Через той грайливо-небезпечний вогник, який спалахував в її очах, коли поруч з`являвся хтось, вартий гри. 

Чорторий ввічливо кивнула Камінський на прощання і зачинила за собою важкі дубові двері. Вона ще не знала, кого саме задумала випробовувати Марта, але була певна в одному: в цьому домі донька шукала зовсім не роботи. 

________________

У воді віддзеркалювалися хмари. Нечіткі контури ротонди мереживом лягали на гладку поверхню озера. Марта сиділа, підібравши під себе одну ногу, а пальцями іншої ледь торкалася води. Відблиски сонця ковзали її рудими кучерями, цілували плечі, тоді як обличчя залишалося в м’якій тіні.

На долоні лежала тендітна біла фіалка. Вона роздивлялася її довго, майже заворожено. Напівпрозорі пелюстки тремтіли від найменшого руху повітря. Думки поверталися до розмови з Камінським, розгорталися знову і знову, ніби вона сперечалася сама з собою. Губи ледве ворушилися.

Раптом Марта стиснула кулак. Квітка зламалася. Вона різко жбурнула її у воду. Білий силует на мить розійшовся хвилями - і зник.

- Вам зручно?

Голос над головою змусив її підняти очі. Ростислав Камінський, у світлій лляній сорочці та легких брюках, присів поруч на вкриті пилом дошки. Його усмішка була легкою, майже безтурботною, і додавала яскравості спокійному літньому дню.