Розділ 4. Марта

- Жінки, Марто, повинні користуватися всіма своїми дарами: і розумом, і красою, і… хитрістю, - тихо мовила Софія.

Її пальці ковзнули по столу й розклали перед донькою три карти таро. Мальовані фігури спалахнули барвами у приглушеному світлі лампи. Софія нахилилася ближче. Погляд ковзнув по зображеннях і застиг. Коханці.  Башта. Смерть.

Між бровами пролягла тонка зморшка. На мить її обличчя стало таким нерухомим, ніби висіченим із каменю. Комбінація не подобалась їй. Зовсім. Майже поспіхом вона зібрала карти й сховала їх назад у колоду.

Марта підвела на матір здивовані очі.

- Що там?

Софія затримала подих, ніби проковтнула щось гірке.

- Нічого такого, - сказала вона спокійніше, ніж почувалася насправді. - Просто пам’ятай: таро - лише інструмент. Ми самі творимо свою долю.

Але слова лягали на язик важко. Десь під серцем уже тріпотіла тривога - квола, поранена, мов птах із перебитим крилом.

Марта мала все, чого могла бажати молода жінка. Пильний розум, гаряче серце, усмішку, здатну обеззброїти будь-кого, і красу, від якої чоловіки втрачали голову. До того ж - аристократичне походження та бездоганну освіту. З таким набором доля, здавалося б, сама простягала їй руку. Та життя - підступна гра, іноді навіть виграшний білет може призвести до згуби. 

Коханці. Башта. Смерть.

Софія знову подивилася на доньку уважним поглядом своїх каро-зелених очей, намагаючись відігнати нав’язливі думки. Вони впораються. Що б не чекало попереду.

Їхньою єдиною слабкістю був Микола Чорторий. Чоловік, який пустив на вітер родинні статки, втопив дім у боргах, а потім так само тихо й несподівано пішов у засвіти. “Егоїстом був… егоїстом і помер”, - криво всміхнулася своїм думкам Софія.

Втім, усмішка швидко згасла. Вона поправила зачіску, вдихнула глибше й, зібравши залишки холодної гідності, знову поглянула на Марту.

- Все буде добре, люба. Я знайшла покупця, завтра очікуємо на гарні новини.

- Ми переїдемо до міста? Покинемо маєток? - обличчя Марти витягнулось у тривожному подиві.

Софія підвелася і торкнулась волосся доньки долонею, намагаючись заспокоїти:

- У нас просто з’являться сусіди, - усмішка була спокійною, але не веселою.

Того ж ранку вона зустрілася з Орестом Камінським. Чоловік видався галантним і стриманим, із холодною діловою хваткою людини, що звикла отримувати бажане. Софії довелося скористатися не лише жіночою привабливістю, а й нагадати про своє добре знайомство з впливовими людьми Полинного Яру. Міський голова, без особливого захоплення ставився до створення лісопильні, адже вона створювала небажану конкурецію для місцевих підприємців. Втім пані Чорторий, що водила з ним добру дружбу, вміла переконувати.

Софія вдало натиснула на жалість. Вона розповіла, як зовсім юною приїхала до цього дому, як закохалася в кожен його темний коридор і сонячну терасу, як дбайливо плекала сад і формувала алеї в саду.

- Ми опинилися не в найкращому становищі. Але більшу частину життя провели тут. Тут народилися наші діти. Ми не хочемо залишати ці стіни.

Камінський підвів брови, але обличчя його лишалось непохитним:

- Я можу заплатити більше. Моя родина навряд захоче жити поруч із чужими людьми. До того ж земля зараз надто цінна, щоб її ділити.

Софія не поспішала відповідати. Її пальці легко торкнулися гладенької лакованої поверхні дерев’яного столика. Колись його привезли їй на замовлення з Венеції. 

- Я допоможу з лісопильнею. Владнаю справи з мером. Знайду надійних працівників. Забирайте будинок, ми не будемо вам заважати. Але частка землі залишиться нам. Це земля моїх предків. Тут наше коріння… і наші душі.

Вона повільно провела долонею по дереву, ніби слухала тихий шепіт, що жив у його волокнах, а потім на мить завмерла і майже непомітно прошепотіла щось у тишу кімнати. І хоч цього ніхто не бачив, старий маєток ніби завмер, прислухаючись.

Камінський лише скептично зітхнув. Саме тоді двері тихо прочинилися. На порозі з’явилася служниця, в її руках був піднос із чаєм та зефіром. Вона ввічливо пропустила уперед оштано вдягнену жінку - пані Камінську. Невисока, тендітна, з ретельно вкладеним волоссям. На вигляд ще молода, але кілька срібних пасом на скронях видавали її справжній вік. Великі карі очі дивилися приязно, хоча й обережно:

- Я щойно оглянула сад. Він прекрасний. Але мені не вистачає троянд. 

Софія прохолодно посміхнулась одними кутиками губ і поглянула на жінку. Тут ніколи не буде троянд. 

- Чи можу я поцікавитися, як просуваються ваші справи? - м’яко запитала Амелія Камінська.

- Пані Чорторий пропонує нам купити лише частину маєтку, — відповів Орест, злегка знизавши плечима.

Амелія Камінська не зводила з Софії уважного погляду, ніби намагалася вловити найменшу фальш у її словах. Софія залишалася спокійною.

- У кожного успішного чоловіка є надійні покровителі. Поки моя родина житиме в цьому маєтку, вашій лісопильні нічого не загрожуватиме. Ця земля і цей ліс… вони слухають мене.

Вона зробила коротку паузу.

- І, можливо, я володію трохи більше, ніж звичайною далекоглядністю. І будинок теж нас слухає - зберігає і тих, хто його поважає.

Софія дістала невелику колоду карт і повільно витягнула одну.

- Пентаклі. Карта грошей і успіху.

Поряд лягла інша.

- Повішений. Ризик. Невизначеність.

Вона підвела очі.

- Вирішувати вам.

Камінський слухав уважно. Амелія ж залишалася мовчазною, її погляд був напруженим. Софія знала, що іноді достатньо лише легкого натяку. Ледь відчутного зв’язку між людиною і старим домом. Саме цей натяк і схилив ваги угоди у потрібний бік.

________________

У перший день літа 1915 року родина Камінських переступила поріг садиби вже у статусі господарів. Марта нашорошеним поглядом спостерігала, як повозка прямувала до центрального входу. Остріжець був опущений, і дівчина добре бачила пасажирів: сивий чоловік у циліндрі, жінка з блакитною парасолькою та двоє молодих чоловіків. Один із них ще зовсім хлопчисько, приблизно її віку, можливо, трохи старший. Вони уважно розглядали околиці і обмінювались короткими фразами.