Розділ 3. Макар

Травень 2018

Мобільний настирливо задзеленчав, і Макар ліниво розплющив око. Номер - не просто незнайомий, а іноземний. Він вирішив, що це черговий спам, і скинув виклик. Але буквально за мить озвався месенджер - хтось написав йому в соціальній мережі.

Заінтригований, чоловік підвівся на лікті й глянув у екран смартфона. На аватарці - лише очі в обрамленні вогняно-рудого волосся, і повідомлення в настирливому, владному тоні, знайомому з самого дитинства. 

< Камінський хоче зруйнувати будинок.

Саме так звикла говорити Теодора. Макар торкнувся перенісся і втомлено всміхнувся.Вона завжди писала тоді, коли потребувала його допомоги. Привітатися? Це для слабаків. Теодора одразу переходила до справи, без жодних прелюдій.

Їхнє спілкування не обірвалося навіть у дорослому житті. Після смерті Орисі Михайлівни вона більше не з’являлася в Полинному Я ру, але Макар кілька разів приїздив до Києва у справах - і тоді вони зустрічалися в маленькій кав’ярні на Подолі за чашкою запашної кави.

Вона була мовчазна й насторожена, як завжди. Ніби цей світ її дратував. Ніби тут не було для неї місця. Без особливого інтересу вона слухала про Макарові справи, її очі спалахували тільки тоді, коли він згадував про Полинний Яр чи старий маєток.

- Там скоро все розвалиться, - говорив він із жалем.

- Я… поки не можу повернутися. Мені здається, будинку потрібен простір. Їй потрібен простір, - непевно сказала Теодора.

- Кому? - здивувався Макар.

- Марті.

Чоловік здригнувся, направду, йому не хотілось знати, хто така Марта, хоча деякі спогади із дитинства і підказували, що це - колишня мешканка маєтку. Чому Теодора згадала про неї і що мала на увазі - він не розумів. І перепитувати не мав жодного бажання. Фантазії Теодори часто були надто дивними, щоб їх намагатися пояснити.

Він просто зробив ковток кави і почав розповідати, що нещодавно відкрив в Полинному Яру нотаріальну контору і започаткував власну практику.

У цю мить на вустах Теодори з’явилася легка посмішка. Вона відкинула з обличчя довге руде пасмо й закивала, роблячи вигляд, що уважно слухає. Але Макар добре знав: її думки тепер десь далеко: у липових тінях старого саду, серед вогких стін і тих кімнат, де час ніби зупинився.

Макар повернувся до теперішнього і надрукував відповідь.

> І тобі “привіт”. Я чув, що він планує його відбудувати.

   < Це погана ідея. І це моя земля також.

      > Тільки частково. Камінські, хоч і не живуть тут, але матеріально утримують усю садибу.

        < Юридично там є моя частка. Хіба він може почати розбудову без моєї згоди?

           > Юридично - ні.

             < Ти маєш йому завадити.

Макар зсунув брови на переніссі й потягнувся за окулярами - ніби хотів переконатися, що очі його не підводять.

> Як ти собі це уявляєш? — надрукував після короткої паузи.

     < Ти будеш представляти мої інтереси. Я поки не можу приїхати в Україну. Батько помер, і мені треба залагодити його справи.

> Мені шкода. Прийми мої співчуття.

     < Я хочу, щоб ти слідкував за тим, що затіває Камінський. Доповідай мені про кожен його крок.

І зв’яжися з його юристами. Він має знати, що я йому цього так не подарую.

Макарові на мить відібрало мову. Її нахабність і безапеляційність обеззброювали. Більше того, він ніяк не міг втямити, якого біса має їй допомагати. Через те, що колись у дитинстві вона допомогла йому відбитися від міських хуліганів? Цього явно замало. Але тут прийшло ще одне повідомлення.

< Макаре, я заплачу. Батько залишив мені достатньо грошей. І на реконструкцію будинку теж. Але я не хочу, щоб Камінський відібрав те, що належить мені. І ти маєш мені допомогти.  Я знаю, ти отримуєш освіту адвоката. Для тебе це буде чудовий старт.

Макар сів на ліжку й подивився у вікно. Сірий ранок зазирав крізь фіранки, нагадуючи, яким безбарвним та безрадісним є його життя. Нотаріальна контора ледь дихала, прибутку вистачало лише на нагальні речі та оплату оренди.  Гроші йому були потрібні. 

А після її слів мрія про адвокатську практику раптом спалахнула з новою силою. В університеті професори завжди відзначали його працьовитість - і водночас сварили за нерішучість. Можливо, це і був той шанс. Вийти з тихого, безпечного кола. Нарешті почати самому кувати своє майбутнє.

Він знову подивився на телефон. Теодора не вгамовувалась:

< Якщо ти не візьмешся за це, Камінський просто зробить все по-своєму. І ти знову стоятимеш осторонь. Як завжди. 

Макар не був надто амбітним і дієвим, для прийняття рішення йому обов'язково був потрібен поштовх. Як тоді у дитинстві, поки Теодора не схопилася за гілочку полину, а Роман не жбурнув у поганців камінь, Макар не міг зрушити з місця, і лише після, коли доля підкинула шанс - він згадував про те, що потрібно діяти. 

І зараз все повторювалось дивним чином. Роман вкотре був у центрі подій, сильний і впевнений, завжди готовий діяти. А Макар… знову опинився осторонь. Тільки цього разу йому пропонували зробити крок уперед. 

> Я зроблю це.

Мрія замайоріла на горизонті ще чіткіше. У Макарові з’явилася якась не притаманна йому твердість - немов невпевнений хлопчик нарешті виріс і перетворився на дорослого чоловіка, який знає, чого хоче.

Він бачив перспективу не тільки для розвитку кар’єри, а й для поліпшення матеріального становища. Теодора не називала конкретних сум, але з її риторики було зрозуміло: тепер вона не просто жінка середнього достатку, а спадкоємиця значного шматка землі й капіталу батька, який міцно стояв на ногах не де-небудь, а в Об’єднаному Королівстві.

Потрібно було діяти.

Для початку - впорядкувати документи і визначити точну частку Теодори. Спершу його навіть пройняв холодок: а що як вона не заявила про право на спадщину після смерті бабусі? Немов у відповідь на побоювання, месенджер знову ожив.