Розділ 2. Теодора

Травень 2018 

Жінка уважно вдивлялася в екран ноутбука, ніби вагалася, не знаючи, як саме сформулювати пошуковий запит. Тонкі, тендітні пальці пробіглися клавіатурою.

«Полинний Яр, новий готель» - з’явилося в рядку пошукової системи.

Вона відкрила перше посилання і пробіглася поглядом по кричущому заголовку:

«Полинний Яр стане новою туристичною перлиною Київщини: на місці садиби XIX століття планується будівництво розкішного готелю».

Жінка на мить прикрила очі й тяжко зітхнула. Серце здригнулося, у пам’яті сплили стіни старого дому, що тихо шепотіли їй свої секрети крізь простір і час. Вона заклала пасмо рудого волосся за вухо, прокрутила сторінку вниз і почала читати, намагаючись відштовхнути подих минулого.

“...Містечко Полинний Яр, розташоване у сімдесяти кілометрів на захід від Києва, із населенням близько 45 тисяч мешканців, незабаром перетвориться на привабливий туристичний осередок. Основна визначна пам’ятка містечка - маєток Камінських - буде відреставрована та переобладнана під готель”. 

Губи Теодори смикнулись в саркастичній посмішки. 

- Маєток Камінських, он як, - прошепотіла вона, гамуючи роздратування. 

“Садибу було зведено у 1818 році заможним поміщиком В’ячеславом Чорториєм. На п’ятдесяти гектарах землі виріс розкішний панський дім із винними погребами, кам’яними переходами та темними галереями. Його оточували господарські будівлі, конюшні та сад, закладений за канонами європейського ландшафтного мистецтва початку XIX століття. Поруч розташувалось поселення кріпаків, які служили у домі. 

У 1859 році маєток успадкував онук Чортория - Микола. З його приходом почався повільний, але невідворотний занепад. Він продавав коней, меблі, фамільні речі - усе, що ще мало цінність, аби закрити карткові борги. Після скасування кріпацтва маєток остаточно спорожнів: люди пішли, сад заріс бур’яном, кімнати наповнилися тишею.

Після смерті Миколи у 1913 році його вдова Софія залишилася сам на сам із боргами та страхом невідомості. Вона підписала угоду з Орестом Камінським - підприємцем, який бачив у землі не історію, а ресурс. 

Камінський побудував лісопильню. Містяни отримали роботу. Навіть після революції  підприємець зберіг виробництво, хоч і ціною компромісів із владою. У роки війни стіни дому на певний час перетворились на військовий госпіталь, але господарі продовжували жити у рідних стінах. 

У післявоєнні роки роль лісопильні в родинній справі Камінських почала згасати. Діти та онуки Ореста обирали інші і віддавали перевагу проживати в Києві. Садиба продовжувала стояти, але життя в ній сповільнилось. 

В 70-х роках пожежа знищила частину будівлі. У вогні загинув онук та правнучка Ореста, після чого родина остаточно залишила будівлю як місце постійного проживання.

На десятиліття маєток спорожнів. Єдиними мешканцями величезної садиби на кілька десятиліть залишилися нащадки Чорториїв, які після від’їзду Камінських доглядали за садом і руїнами будівлі.

Серед місцевих жителів і досі побутують легенди про цей старовинний маєток. Діти обходять його стороною, а дорослі подейкують, що духи минулого мешкають у сирих стінах покинутої будівлі. 

Сьогодні маєток відроджує нащадок колишніх власників Роман Камінський, син відомого архітектора Дмитра Камінського. Планується масштабна відбудова головного будинку з облаштуванням гостьових номерів. Завдяки цьому Полинний Яр поєднає історичну атмосферу початку XIX століття з комфортом сучасного відпочинку. Відвідувачі зможуть прогулюватися алеями старого саду, милуватися мальовничими краєвидами та відчути дух аристократії, що панував тут понад століття тому. 

Розбудову планують розпочати вже в липні поточного року. За сприятливих прогнозів вже за рік оновлений готель прийматиме гостей”. 

На фото під статтею - двоє чоловіків, старший і молодший, та молода жінка з бездоганною усмішкою. Вони дивляться просто в камеру, відкрито і впевнено, а з їхніми спинами височіє вицвілий фасад старовинної будівлі. Свіжа зелень тільки-но торкнулася дерев, а сонце, ніби соромлячись, ховається за баштами. 

Теодора з гуркотом гупнула кришкою ноутбука і різко підвелася. Розпач обпік груди, а лють накрила важкою хвилею. Глянцева. майже стерильна стаття з нудотним присмаком реклами розповідала «коротку історію» маєтку Чорториїв. Жодного слова про смерті, що роками вростали в його стіни. Жодного - про темряву, якою дихав сад. І найболючіше - ані півслова про Орисю Михайлівну Чорторий. Про жінку, яка прожила в садибі все життя. Доглядала руїни, наче вони були живими, навчилася жити поруч із тінями і не боятися їх. 

Теодора пам’ятала її теплі, трохи шорсткі долоні й уважний, пронизливий погляд. Пам’ятала історії про лікувальні трави і про те, що старий дім чує більше, ніж люди. Дівчинкою вона проводила кожне літо в бабусі, поки батьки будували кар’єру в місті. Вона збирала чорниці й бузину в лісі, допомагала готувати настоянки. Пам’ятала ледь вловимий запах полину, що в’ївся в килими, і землисто-пудровий аромат фіалок біля ганку.

Іноді до Орисі приходили люди з міста. Вони приносили свої страхи, гріхи й відчай. Хтось прагнув любові, хтось - зцілення. Дехто бажав позбутися плоду під серцем, а інші, навпаки, благали про дитину, адже досі не пізнав щастя материнства. 

Стара Чорториїха ніколи не давала марних надій, не підживлювала ілюзій. Вона варила лише ті зілля, в силі яких була впевнена, а решту залишала долі та Богу.