Селестіна стояла посеред порожнього коридору Хоґвортсу, стискаючи у руках стару карту магічних проходів, але лінії на ній змішалися, зникли, наче стерті невидимою рукою.
— Де вони?.. — шепотіла вона в розпачі.
Її серце билося швидко, мов божевільний барабан. Паніка повільно стискала груди. Її діти — Еліна й Тео — зникли. Ні закляття виявлення, ні чари сліду не допомагали.
Не вагаючись більше ні секунди, Селестіна взяла жменю порошку летючої мережі і крикнула:
— Ґріффіндорська вежа!
(але одразу ж змінила напрям — їй був потрібен він).
У зеленому полум'ї перед нею виник Гаррі Поттер — тепер уже сивий, але все ще з тією самою добротою й силою в очах.
— Селестіна? — здивовано запитав він. — Що трапилося?
— Мої діти. Вони пропали у лабіринті Забутих. Мені потрібна твоя допомога...
Гаррі мовчки кивнув. В його руці з'явилася чарівна карта Хоґвортсу — Мародерська, яка в свій час не раз рятувала життя. Але на ній також... не було жодного сліду дітей.
— Це зле, — пробурмотів Гаррі. — Вони в іншому вимірі...
Селестіна опустила голову. Її очі блищали від сліз.
Тим часом у лабіринті...
Еліна та Тео бігли темним проходом, але раптом навколо них замерехтіло повітря. Під ногами з'явилася мозаїка спогадів — картинки, що розпливалися і формувалися в сцени.
— Що відбувається?.. — прошепотіла Еліна.
Вони постали в іншому місці. Світ навколо був холодний і темний. Сіре небо тяглося над руїнами. Це було бачення минулого.
І вони побачили її — маленьку Селестіну, самотню дівчинку в сирому дитбудинку, з очима, повними смутку й страху.
Інша сцена — Селестіна, зранена й одна на полі бою, де інші відвернулися від неї.
І ще одна — коли вона в розпачі стояла перед могилою матері, обіцяючи ніколи більше не довіряти.
Кожен спогад змутив їхній розум, проникаючи глибоко в душу, змушуючи їх відчути той біль, ту самотність, ту темряву, яку пережила їхня мати.
— Це пастка, — прохрипів Тео. — Лабіринт живиться страхами та болем.
Еліна заплющила очі й сильно стиснула руку брата.
— Ми повинні її знайти... Знайти світло серед темряви.
Тим часом Гаррі й Селестіна, використовуючи найдавніші закляття, шукали точку входу в інший вимір.
— Я знаю, що вони сильні, — промовив Гаррі тихо. — Вони твої діти.
Селестіна ледь усміхнулася крізь сльози:
— Вони моє серце... І я не віддам їх темряві.
Відредаговано: 28.05.2025