Розділ 1: Каяття, покаяння

Мовчання затягнулося, з кожною секундою посилюючи напругу в повітрі й пронизуючи його нитками неспокою. Навіть світло, що лилося з вікон, яскраве й живе, сповнене весняного тепла та пташиних трелей, кудись зникло. Небо затягнуло до пари загальному настрою, хмари змінилися на грозові, що ось-ось ладні були прорватися рясною, довгою зливою. Грому не було, хоча його навряд чи можна було б почути за гучним серцебиттям присутніх.

Король Ейріх мовчав, поправляючи тканину криваво-червоного камзола й намагаючись вмоститися зручніше.Трон, виготовлений із найчистішого золота, вкритий розсипом рубінів та оббитий оксамитом, сьогодні, вочевидь, був занадто жорстким. Правитель раз у раз міняв положення рук і, зрештою, видихнувши, закинув ногу на ногу.

Його погляд ні на мить не змінював напрямку. Він не щулився від протягу, що тягнув звідкись позаду, змушуючи шкіру присутніх вкриватися й без того густими сиротами. Не звертав уваги на бліді, пониклі обличчя служниць, що стояли рівними рядами, не стежив за виправкою своєї варти, що завмерла по обидва боки.

Ні... Його погляд був прикутий не до них. Пронизливий, оцінювальний погляд монарха був спрямований лише на неї.

Сьогодні він, як завжди, лютував. Гнів підступав високо до горла, але чоловік не давав йому волі. Королівський етикет не дозволяв багато чого: часник у меню трапези, згорблену поставу, гучний сміх, зайву відвертість та прямолінійність. Але злість впивалася в мозок так глибоко, що повністю витісняла всі правила пристойності.

Його дратували її поза, її розпатлане, неохайне волосся, та ледь помітна усмішка. Дратувала кров, що забарвила її поношений камзол, дратували її брудні, трохи заіржавілі клинки. Але найбільше його дратував її погляд. Йому бракувало належної шанобливості та покірності, вії не були сором’язливо опущені, голова не схилена на знак поваги. Очі, обрамлені темно-зеленою дугою, дивилися прямо на нього, трохи примружившись.

Вогонь у них сьогодні розгорявся з якоюсь новою, зовсім невихованою силою.

— З Провіна?

Король із силою стиснув пальці в кулак, від чого шкіра натягнулася, а вени трохи виступили від напруги. Він картав себе за свій тихий голос, що пролунав зовсім не до пари його статусу.

— Понтіра.

Присутні, боячись навіть дихати, відступили назад, намагаючись, здається, злитися зі стіною. Отримана відповідь не вкладалася в їхніх головах, але ще більше вражала своєю розв'язністю та нахабством.

— Ваша Величносте, — додала вона, не наважуючись випробовувати й без того лопнуте терпіння.

Усі присутні видихнули й подумки подякували Богам. Минулий звіт Королівської Вбивці був ще вульгарнішим.

— Як саме?

Правитель виразно вказав очима на кров, що капала з лез на мармурову підлогу. Червоне полотно розтікалося калюжкою, змішувалося з тріщинами між плитами й поступово темніло. Королівській витримці можна було позаздрити, але затягнися її мовчання довше, і його гнів пізнали б навіть мертві.

— Відрізала голову.

Дівчина ледь усміхнулася. Її бавило, як від кожного кинутого нею слова стражники ставали на тон білішими.

— Ваша Світлосте, — видавила вона, посилаючи Королю ще нахабніший погляд.

Чоловік увірвався до тронної зали так, ніби сама гроза зайшла слідом за ним, розриваючи тишу гуркотом. Ще секунда, і бідним служницям довелося б зішкрібати з мармуру те, що залишилося від його подруги.

— Там… Це… Утікач…

Обличчя чоловіка блищало від поту, груди здіймалися від швидких вдихів. Він трохи відкинув голову, вирівнюючи збите дихання, пробігши, здається, чималу дистанцію. Обличчя Короля, незворушне й непохитне всього мить тому, раптом спотворилося гнівом.

— Вийди.

— Але…

— Вийди!

Чоловік, боязко потупцявши на місці, кинув останній погляд на співрозмовника й розвернувся. Прямуючи до дверей швидким кроком, він кинув останню, протверезну фразу.

— Шкода… Думав, Його Величність захоче дізнатися, що сір Грегор залишив територію палацу рівно десять хвилин тому, але варта, яка зобов'язана в таких випадках, здається… гнатися за ним, стирчить тут.

Вартові водночас схопилися за зброю, завмерши в очікуванні. Отримавши схвальний кивок, вони вийшли зі своїх шеренг, поспішаючи виконати наказ.

— Не обтяжуйте себе. Все одно не наздоженете.

Чоловік зміряв варту холодним поглядом, від чого та покірно повернулася на місце, і вказав Королю на дівчину. Вона обернулася і, не дочекавшись прямого наказу Короля, кинулася за втікачем.

***

— Каяття, покаяння!

Удари продовжували сипатися з усіх боків: по спині, плечах, ногах... Той, хто каявся, гучно верещав, намагаючись перевести подих і нарешті вигукнути ім'я. Від чергового стусана по спині з його очей бризнули сльози, і він сильніше втиснувся головою в ноги сповідника.

— Каяття, покаяння!

Легкі ляпаси змінювалися сильними ударами, і хлопчик застогнав, намагаючись нарешті визначити, хто ж його вдарив. Він із силою стискав очі й губи, бо кожен удар відчувався важким, ніби хтось лупив його по спині металевим ломом. Він відчував гострий носок черевика, круглу металеву пряжку, низький твердий каблук…