Аніро, ну куди тебе несе?! Тут може бути небезпечно!
Молодий хлопець поклав руку на плече тендітної дівчини — майже дівчинки, з тонкими, ніби намальованими витонченою кистю рисами обличчя.
— Кайроне, я чула Ноту тут… Вона досі звучить у мене ось тут, — дівчина приклала маленьку долоньку до серця.
— Чула вона… Вічно ти все чуєш, а потім ми біжимо як навіжені з чергового світу, що гине!
— Кайроне, не бурчи як дідуган! Ну подумаєш — помилилася на півтону гармонії, погано я спала…
Хлопець поправив короткий меч на поясі й із сумною, теплою усмішкою подивився на сестру:
— Ходімо вже, горе ти моє маленьке. Он там якась споруда, може, сховаємося від негоди.
Вони спустилися з пагорба в невелику долину, де серед випаленої трави височіли руїни якогось стародавнього храму. Швидко обійшовши зруйновані колони, Кайрон знайшов місце, де три вцілілі стіни утворювали надійний захист від вітру. Скинувши з плеча рюкзак, він дістав із нього туго згорнутий рулон тканини. Приклавши палець до крихітного сенсора, хлопець кинув його в простір між стінами, і вже за хвилину всередині руїн стояв невеликий, але міцний штурмовий намет.
Натаскавши каміння, Кайрон надійно закріпив низ намету й виклав біля входу акуратне вогнище. Аніра прискіпливо оглянула їхній тимчасовий прихисток і задоволено кивнула:
— Молодець! Скоро буде буря, а ми в будиночку.
— Ти точно добре подивилася? — запитав Кайрон, очищаючи настил. — Ми точно в безпеці?
— Так, братику. У цьому місці ще пару тисяч років нічого фатального не станеться.
— Чудово, — кивнув хлопець, дістаючи з рюкзака розібраний лук і стріли, акуратно зв'язані шкіряним шнурком. — Коли? — коротко кинув він сестрі.
— Місяць тому, — відповіла дівчина. — Тільки того, що поменше, гаразд?
— Та добре, добре… — махнув рукою Кайрон. — Вічно ти зі своїми принципами! Нам їсти треба, коли ще я пополюю.
Хлопець швидко зібрав лук. Ретельно перевіривши прицільну планку та паралізуючі наконечники, він подивився на сестру:
— Вогонь розпалимо поки що. Тільки не обпечися, дивись.
— Гаразд, іди вже, я впораюся, — усміхнулася дівчина. — Он гай, назбираю хмизу.
— Паралізатор візьми! — кинув хлопець. — Я швидко!
У повітрі затремтіла молочно-біла мембрана часового зсуву. Хлопець швидко розірвав її й ступив у прохолодну темряву минулого.
— Вічно він усім незадоволений… — пробурмотіла собі під ніс Аніра, але паралізатор усе ж пристебнула до пояса, вирушаючи до гаю.
Набравши велику оберемок сухостою, вона швидко склала вогнище й висікла з кінчиків пальців невелику блискавку. Уже за кілька хвилин у каміні весело потріскував вогонь.
Аніра прислухалася й підняла очі на вечірнє небо, всипане сузір'ями. Чужими, далекими сузір'ями… Зовсім не такими, як удома — де батько навчав їх навігації, розповідаючи красиві казки про Субстрат і хрономій, а мама чомусь завжди тихо усміхалася, дивлячись на захоплено розмахуючого руками батька.
Аніра присіла біля вогню, простягнувши до нього вузькі долоні. Вони з братом так юбили ці вечори біля багаття в татовому саду! Мама завжди вмовляла батька приготувати щось смачне, бо сама готувати категорично не вміла. Батько спочатку демонстративно відмовлявся, зітхаючи про свою нелегку долю Архонта, а потім із азартом брався до готування…
Спалах хроно-мембрани — і Кайрон матеріалізувався поруч із нею, тримаючи за вуха вже оброблену тушку великого кролика.
— Вибач, трохи промахнувся хвилин на двадцять. Зате ти мене якраз наздогнала!
— Ти знову ходив глибоко в минуле? Не можна! — повчально сказала дівчина. — Я ж тобі сказала: місяць тому тут були птахи!
— Ну полетіли твої птахи! — з демонстративним поклоном відгукнувся Кайрон. — Довелося пройтися ще назад, усього на пару днів.
— Як із вами, чоловіками, складно… — поважно зітхнула Аніра.
— Ой, ти диви — спеціаліст намалювався! — вигукнув хлопець. — Досвід тисячоліть за плечима, прямо як у мами з татом!
— Я завжди уважно їх слухала! — надула губки дівчина. — На відміну від деяких. Давай сюди свого звіра.
Аніра відстебнула від свого рюкзака казанок:
— Зараз зваримо юшку. Все одно два дні буря буде, хмиз я он там сховала, щоб не намок.
Дівчина дістала з кишені мішечок із насінням і, відійшовши на розчищену ділянку землі, кинула кілька зерен у ґрунт. Провівши над ними рукою та випустивши легкий імпульс хроно-стимуляції, вона поставила казанок на каміння й зробила плавний пас долонею в повітрі — наче витягувала невидиму нитку. Із просторового згину матеріалізувалася тонка, чиста цівка води, швидко наповнюючи посудину.
Насіння тим часом уже дало свої плоди: просто із землі вискочили з десяток великих картоплин, соковита цибулина та кілька морквин.
Швидко промивши овочі під тією самою цівкою води й уміло нарізавши м'ясо, дівчина підвісила казанок над вогнем.
— Ой, як зараз пахнути буде! — засяяла вона.
— Так, сестричко… Юшку ти чудову готуєш, — визнав Кайрон, спостерігаючи за парком. — Ти впевнена, що буря на два дні? А, так, у кого я питаю… Ти ж усе бачиш. Гаразд, периметр я встановив, плюс пару сенсорів і пасток із мінами.
— Та не буде тут нікого, Кайроне, — Аніра махнула рукою. — Хоча… розважайся.
Хлопець сів навпроти, обійнявши коліна.
— Слухай, Аніро… Ти впевнена, що ми правильно йдемо? Це вже сьомий мертвий світ поспіль. Навіть моторошно якось…
— Правильно йдемо, — тихо відповіла дівчина, неквапливо помішуючи юшку. — З усіх ймовірностей Гармонії я вибрала найвищу струну. Її дуже добре чути навіть через кілька тисячоліть. Ми правильно йдемо, Кайроне.
Юшка апетитно булькала в казанку, а нічне небо стрімко затягували важкі, свинцеві хмари. Аніра гріла руки біля вогню, кутаючись у щільний плащ, який брат турботливо накинув їй на плечі.
— Я так сумую за домом, Кайроне… — в очах дівчини блиснули сльози. — Так сумую за татом і мамою…