Розділ 11

— І що там? — встаю поряд з Алексом.

Він відкриває верхню частину коробки.

— “Ес плюс” у рожевому кольорі, якраз для тебе.

Він виймає телефон і пересідає на ліжко. Мені не залишається нічого, як сідати поряд.

— “Се-шка” виходить уже днями, але я б не став на неї мінятися.

— У тебе також такий?

— Ні, я брав просто шість “ес”. 

Алекс натискає кнопку збоку, на екрані з’являється логотип яблука.

— То ж ти мені можеш показати, що там і куди?

— У вас у Німеччині не було телефонів? — у нього піднімається права брова. Боже…

— Давай без своїх дебільних жартів? У мене просто був андроїд.

— Добре, як забажаєте, мадемуазель Клінтон, — з награною інтонацією каже він.

— Беккер, — виправляю я. Не дозволю нікому називати мене її прізвищем. 

Алекс пускає очі під лоба.

— Оця кнопочка вмикає екран. Тоді треба провести пальцем отак.

— Алексе! — хочу вдарити його.

Краще б я сама якось розібралася. Інтерфейс для мене новий, але загалом нічого складного. Але тепер я маю власний мобільний телефон.

— Ось, це мій номер, — Алекс передає пристрій у мої руки.

— Чому "ЗНГІВС"?

— Зарозумілий, нахабний грубіян із високою самооцінкою. Здається, так ти казала.

Пропускаю цей підкол через себе, зосереджуючись на новій цілі. Я маю це зробити. На екрані поступово з'являються цифри. Я б ніколи не забула цей номер.

Виклик.

Збій.

Чому?

Знову виклик.

Збій.

— Та що за?..

— Що в тебе? — Алекс заглядає в екран. Тепер обидві його брови лізуть вгору.

— Я хочу зателефонувати, а тут збій якийсь...

— Може, ще сім-карта не налаштована, або ж міжн...

— А можна з твого набрати?

— Кому? — разом з питанням виривається й насмішка. Наче це не настільки очевидно.

— Татові...

— Викладачу з дитячого будинку?

Scheiße. Я вважала його більш розумним і більш емпатичним. Але ні. Він досі думає, що це все мої фантазії, він досі з мене насміхається, і досі чомусь знаходиться в моїй кімнаті. Але зараз мені потрібно притримати всі свої гордощі, бо ця людина реально може мені допомогти.

— Ні. Моєму єдиному і справжньому батькові.

— Ну-у-у…

Він намагається зобразити задуманість. Я голосно зітхаю. Як же дістали ці його недовіри, знущання і недоумкуватість!

— Я знаю, тобі зараз важко повірити мені, але спробуй. Я дійсно жила в Німеччині. В місті Гамбург. Агнет покинула нашу сім'ю, коли мені було два роки. І весь цей час ми з татом прекрасно жили вдвох. Але тоді моя матуся вирішила викрасти мене, бо ж їй дуже захотілося дитинку, а я ж уже готова є. І кілька днів тому її амбали забрали мене прямо з двору, поки я ходила по клятий цукор для клятого пирога!

Він дивився мені прямо у вічі, тож я відвела погляд, бо це ставало нестерпно. Та все ж я повертаюся очима до його лиця, щоб хоч щось зрозуміти, бо він мовчить. Але по виразу його лиця нічого не зрозуміло, бо тупо завмер.

— Тобто ти хочеш сказати… — нарешті починає Алекс.

— Так, я кажу правду. Мене дійсно викрала власна мати.

— Кхм... а чому я маю вірити, що це не витівки твоєї хворої фантазії?

— У тебе ж є інстаграм? Дай мені, я покажу. Я також вела соцмережі.

Алекс спочатку зітхає, але тоді якось невпевнено протягує мені свій “просто шість ес” у чорному кольорі якраз для нього.

Я швидко знаходжу іконку коричневого фотоапаратика і вводжу в пошук своє ім’я користувача. Коли інстаграм каже, що такого користувача не існує, я не хочу дивитися Алексові в лице.

— Scheiße, — тихо лаюся я. Раніше я майже ніколи не лаялася. Життя повертає не в ту колію.

— Чому я повинен вірити тобі? — шепоче Алекс.

— А чому мені брехати тобі?! — майже кричу я.

Він стенає плечима.

— Виставити себе невинною вівцею. Наприклад. Щоб я пожалів тебе…

— Та до сраки мені твоя жалість!

Я перекочуюся на інший край ліжка, відразу злажу на підлогу й вигрібаю весь свій мотлох.

— Ось, бачиш цукор?! — я буквально тикаю ним йому в лице. — Подивися на маркування. Це німецька, якщо що.

Цукор не справляє ніякого враження, тому я беру свій старий телефон й агресивно сідаю поряд з Алексом.

— Якщо він зараз ще запуститься… Може, тебе цікавить, яка ж я необережна була, що так побила телефон?