"Епілог. Новий світанок"

​Прохолодне вересневе сонце повільно піднімалося над озером, пробиваючись крізь високі соснові віти. Вода, яка ще вчора здавалася чорною, непроглядною й ворожою, тепер м’яко виблискувала золотими відблисками.

​Еліна стояла на дерев’яному причалі, де колись знайшли лише куртку Лєни. На ній був той самий теплий светр, але затяжне відчуття крижаного холоду всередині нарешті відступило.

​У її кишені більше не було металевого ключа з номером «13» — він залишився там, на дні підвального шлюзу під старою греблею, назавжди похований під розбитим дзеркальним ядром.

​Вона дістала з сумочки невеликий блокнот і ручку. Протягом усіх цих днів, сповнених страху, липкого туману та нічних кошмарів, вона лише намагалася вижити й зрозуміти правду. Але тепер правда була відкрита, а межу — остаточно запечатано.

​Еліна подивилася на гладінь води. Жодних дивних сплесків. Жодних вологих слідин. Дзеркальник більше не мав силуету, не мав голосу й не міг забрати чиєсь обличчя.

​З боку стежки пролунали легкі кроки. Це був дідо Матвій. У руках він тримав невеликий букет польових ромашок. Старий зупинився поруч, мовчки подивився на спокійне озеро й випустив квіти з рук. Вони тихо лягли на прозору воду й повільно попливли за течією.

​— Вони нарешті спочили, — тихо мовив дідо Матвій, не зводячи очей від води. — Усі ті, кого воно тримало в полоні. Дякую тобі, Еліно.

​— Вони вільні, — відповіла вона, відчувши, як легкий вітер підхопив її волосся. — І ми також.

​Дід Матвій кивнув, ледь помітно посміхнувся куточками очей і повільно пішов назад до села, залишаючи її наодинці з ранковою тишею.

​Еліна розкрила блокнот на першій сторінці й вивела чіткими літерами назву, яка тепер мала зовсім інший зміст:

​«Тінь на межі».

​Вона більше не тікала. Вона поверталася додому — до свого життя, до своїх думок і до спокою, який більше ніхто не зможе відняти.