"Межа під водою"

Еліна стояла як укопана, спостерігаючи, як її власна тінь зникає між похилених стовбурів. Чорні порожні очі двійника досі стояли перед очима, змушуючи серце шалено калатати в грудях.

​— Не вір відбитку... — прошепотіла вона слова діда Матвія, перемагаючи бажання повернути назад. — Це просто відбиток.

​Вона кинулася бігти услід.

​Стара гребля зустріла її похмурим гулом водяного потоку. Потемнілий бетон, вкритий тріщинами й глибоким зеленим мохом, перетинав річку, що витікала з озера. У повітрі стояв холодний водяний пил. Усередині конструкції, за іржавою металевою решіткою, виднівся темний прохід із залізними сходами, що вела кудись униз, у самісіньку глибину споруди.

​Біля входження до шлюзу прямо на бетонній плиті лежала свіжа гілочка польової ромашки.

​Еліна підбігла до решітки. Замок на ній висів масивний, важкий, увесь у пластівцях іржі, але на ньому виразно темніла цифра 13.

​Діставши з кишені ключ, Еліна вставила його у щілину. Клацання луною відбилося від бетонних стін. Решітка з важким скрипом відчинилася, відкриваючи шлях у вогку темряву шлюзу.

​Сходи вели все глибше під рівень води. Повітря ставало важким і крижаним, стіни буквально «плакали» краплями води. Внизу Еліна опинилася у просторому круглому бункері.

​У центрі приміщення, прямо на поверхні затопленої підлоги, стояв велетенський овальний каркас. А всередині нього, замість дзеркального скла, вирувала, немов ртуть, чорна озерна вода, у якій повільно плавали світлові силуети.

​Це були обличчя. Втрачені обличчя тих, кого затягнуло озеро.

​Серед них Еліна одразу впізнала знайомі риси — дільничний у кашкеті, молодий хлопець, так схожий на діда Матвія... і Лєна. Вона дивилася на Еліну з-за прозорої плівки, мовчки простягаючи руки з того боку.

​— Ти прийшла... — пролунав соковитий, знайомий голос прямо за спиною.

​Еліна різко обернулася.

​Позаду неї, блокуючи вихід, стояв її двійник. Але тепер її обличчя вже не було чорним — воно повністю копіювало кожну рису Еліни, аж до маленької родимки на щоці та виразу паніки в очах.

​— Навіщо ти опираєшся? — посміхнулася її копія, роблячи повільний крок уперед. — Тут немає болю. Тут немає самотності. Вдаривши це скло, ти знищиш і її, — істота вказала на обличчя Лєни в ртутному дзеркалі. — Ти ж не хочеш вбити власну сестру?

​Еліна подивилася на дзеркальне ядро, потім на двійника. Її пальці міцніше стиснули залізобетонний амулет, що зараз просто-таки палав у долоні від дивного тепла.

​— Вона вже не тут, — мовила Еліна, відчуваючи, як зникає останній острах. — Вона залишила мені підказку, щоб я це зупинила.

​Еліна не стала чекати. Вона підняла амулет і з усієї сили вдарила ним прямо в центр ртутного дзеркального ядра.

​Пролунав страшний, кришталевий тріск.

​Ртутна вода всередині каркаса спалахнула сліпучим білим світлом. Двійник за її спиною видав дикий, нелюдський крик, який розпадався на десятки різних голосів, і почав розчинятися в повітрі, перетворюючись на звичайний озерний туман.

​Дзеркало розпалося на тисячі дрібних крапель, що із шумом упали в чорну воду на підлозі.

​У бункері запанувала тиша. Тільки шум води за стінами греблі нагадував про те, де вона знаходиться. Перший промінь вечірнього сонця пробився крізь технологічний отвір у стелі, освітивши порожнє приміщення.

​Еліна опустилася на коліна, важко дихаючи. На підлозі біля її ніг лежав старий, іржавий пенал Лєни. Але тепер він був порожній. Вона відчула, як важкий, гнітючий туман, що роками висів над цим місцем, нарешті починає розсіюватися.

​Межа була закрита.