"Той, хто пам'ятає"

Еліна вискочила з будівлі селищної ради на вулицю, важко дихаючи й задихаючись від крижаного повітря. Legки пекло, ноги підкошувалися, але вона змусила себе бігти далі, поки сходи та облуплені жовті стіни не залишилися далеко позаду.

​Сонце піднялося вище, але його світло здавалося чужим і нездатним зігріти. Селище виглядало вимерлим: зачинені віконниці, порожні подвір'я, жодної живої душі на вулицях. Наче всі місцеві жителі знали про щось і ховалися у своїх домівках за міцними засувами.

​Вона зупинилася лише біля роздоріжжя, де старий асфальт переходив у ґрунтову дорогу до лісу. Потрібно було зупинитися й подумати.

​У руках Еліна все ще стискала пожовклий газетний вирізок із 1995 року.

​«Зниклий дільничний... — гарячково думати вона. — Зникла Лєна... І ця потвора з дзеркальним обличчям. Це одна й та сама істота. Вона забирає людей і використовує їхні обличчя та голоси».

​— Еліно? Це ти, чи що?

​Думки розлетілися від несподіваного голосу. На роздоріжжі стояв дідо Матвій — місцевий лісник, єдиний сусіда, який жив за пів кілометра від її будинку. Сивий, із глибокими зморшками та старим двоствольним карабіном за плечима, він тримав у руках в'язку сухого гілля.

​Його погляд зупинився на її вимазаних у мулі джинсах, подряпаних руках та зблідлому обличчі.

​— Ти чого така бліда, дівчинко? Наче небіжчика побачила, — дідо Матвій звузив очі й ступив крок у її бік.

​— Діду Матвію... — Еліна зробила глибокий вдих, намагаючись опанувати тремтіння в голосі. — Хто такий той дільничний, що зник у дев'яностих? І що насправді відбувається на цьому озерах?

​Дід раптово замерз. Вираз його обличчя миттєво змінився — з турботливого на суворий та насторожений. Він озирнувся довкола, ніби боявся, що їх хтось почує прямо посеред порожнього поля.

​— Звідки ти про нього знаєш? — стиха запитав він. — Ти порпалася у старому архіві?

​— Я знайшла запис! І я бачила... бачила щось у тумані біля човнової станції. Воно говорило голосом Лєни!

​Матвій тяжко зітхнув, випустив з рук в'язку гілля й міцно вхопив Еліну за плече.Його пальці були сухими та твердими, мов корені дерев.

​— Замовкни, — прошипів він. — Озеро чує кожне слово. Якщо ти бачила Його і залишилася жива — це не випадковість. Воно не випускає тих, кого вибрало.

​— Що це таке, діду? Скажіть мені правду!

​Дід Матвій мовчав кілька секунд, роздивляючись її обличчя, а потім поволі мовив:

​— Це прадавня тварюка, Еліно. Місцеві кличуть його Дзеркальником. Воно живе на дні озера, де перетинаються межі нашого світу й того... потойбічного. Воно не має власної статури, тому краде обличчя й спогади тих, хто підходить надто близько до води із болем чи провиною в серці.

​Він зробив паузу й додав ще тихіше:

​— Твоя сестра Лєна дізналася занадто багато. Вона шукала спосіб закрити цю межу. І той ключ із номером 13, який ти, мабуть, уже тримала в руках... він відкриває не просто підвал у селищній раді. Він відкриває таємні двері під старою греблею.

​Еліна здригнулася. Стара гребля розташовувалася на протилежному боці озера — напівзруйнована споруда, куди ніхто не ходив десятиліттями.

​— Якщо ти хочеш вижити й зупинити це, — продовжив дідо Матвій, дістаючи з кишені старий залізобетонний амулет на шкіряному ремінці й простягаючи їй, — тобі доведеться піти на греблю до заходу сонця. Бо коли впаде темрява, Дзеркальник прийде по тебе вже не уві сні, а наяву. І він матиме твоє власне обличчя.