"Дзеркало без обличчя"

Темрява в підвалі була абсолютною, густою, мов чорна туш.

​Еліна завмерла біля столу, затамувавши подих. Металевий вирізок із газети 1995 року вона зтиснула в руках так міцно, що куточки паперу впивалися в долоні.

​Тук... тук... тук...

​Кроки за металевими дверима припинилися. Натомість пролунав тихий, металевий скрегіт — хтось із того боку повільно проводив чимось гострим по залізничному полотну дверей.

​— Еліно... — пролунав голос із-за дверей.

​Це був голос Лєни. Тієї самої троюрідної сестри, яка зникла шість років тому. М'який, трохи дитячий, з чіткою інтонацією, яку Еліна пам'ятала з дитинства.

​— Еліно, відчини... Тут так холодно... У воді так темно...

​Серце Еліни пропустило удар. Паніка цунамі накрила свідомість, але в голові спалахнув спогад — щойно прочитані рядки з газетного вирізка: «Воно бере обличчя тих, кого ми любимо...»

​— Ти не Лєна, — витиснула вона крізь зціплені зуби, відступаючи глибше між металеві стелажі. — Лєна мертва!

​За дверима запанувала пауза. А потім голос раптово змінився. Жіночий ніжний шепіт переріс у важке, низьке хрипіння, від якого забриніли металеві полиці:

​— Вона не мертва... Вона частина мене. Як і ти скоро будеш.

​Залізна засувка на дверях із гучним клацанням повернулася сама по собі. Важкі двері архіву повільно, з огидним рипом, почали відчинятися всередину.

​Еліна схопила з найближчої полиці важку металеву папку-швидкозшивач і присіла за кутовим стелажем.

​У прорізі дверей з'явився силует. Поліцейська форма образця дев'яностих років, пошарпана, вкрита плямами мулу та висохлої тини. Але замість обличчя під кашкетом була суцільна, гладка, мов дзеркало, поверхня. У цій дзеркальній масці відбивалася сама Еліна, що тремтіла в кутку між стелажами.

​Істота повільно ступила в підвал. Кожен її крок залишав на бетонній підлозі мокрий слід із чорної озерної води.

​— Ти шукала правду? — пролунав голос, що тепер звучав звідусіль одразу — зі стін, зі стелі, з її власних думок. — Правда під водою. Вона чекає на тебе на дні.

​Істота простягнула руку до стелажа, за яким ховалася Еліна. Залізні полиці під її дотиком почали вкриватися інієм і швидко іржавіти на очах.

​Розуміючи, що це її єдиний шанс, Еліна з усієї сили штовхнула важкий металевий стелаж прямо на істоту.

​З гучним гуркотом десятки кілограмів заліза та паперу накрили постать у поліцейській формі. Істота видала глухий, нелюдський крик, схожий на шипіння розпеченого металу у воді.

​Не гаючи жодної секунди, Еліна перестрибнула через розсипані папки, вискочила з архіву й кинулася вгору сходами, залишаючи за собою темний підвал і істоту, що вже вибиралася з-під завалу.