"Кроки під мостками"

Темрява впала миттєво, важка й глуха. Єдиним джерелом світла залишалися тонкі, мов голки, промені сонця, що пробивалися крізь щілини у даху.

​Еліна притиснулася спиною до сухої дерев'яної стіни ангара. Пенал і ключ з номером «13» вона інстинктивно затиснула в кулаці так міцно, що метал боляче врізався в долоню.

​Хлюп. Хлюп.

​Звук лунав знизу, з-під напівзігнилих дощок, на яких вона стояла. Хтось або щось пересувалося в чорній озерній воді просто під її ногами. Кроки були повільними, ритмічними, ніби той, хто йшов, зовсім не поспішав.

​— Хто тут? — голос Еліни прозвучав майже беззвучно. Вона кашлянула й повторила голосніше: — Я знаю, що ви там! Випустіть мене!

​У відповідь хлюпання раптово припинилося. Настала така дзвінка тиша, що Еліна чула лише власне часте дихання та божевільний стук серця.

​Потім дошки під її правим чоботом ледь помітно здригнулися.

​Зі щілини між дошками висунулося щось темне й вологе. Тонкі, довгі пальці, обтягнуті сірою, набряклою від води шкірою, обережно обхопили край дошки. Вода крапала з них назад у темряву.

​Еліна скрикнула й відскочила вбік, ледь не втративши рівновагу на хисткому містку.

​Пальці під дошкою повільно стиснулися, заскрипіло старе дерево. А потім з-під підлоги долинув шепіт. Це був не людський голос — скоріше шелест сухого очерету на вітрі, але в ньому чітко вгадувалися слова:

​— Він... не... віддасть... ключ...

​Еліна кинулася до масивних вхідних дверей. Вона вчепилася в дерев'яну ручку й почала з усієї сили шарпати її на себе. Двері навіть не ворухнулися — засувка з того боку тримала міцно.

​— Допоможіть! Хто-небудь! — закричала вона, грюкаючи кулаком у товсті дошки.

​позаду знову пролунав гучний плескіт. Щось важке піднімалося з води на місток.

​Еліна гарячково озирнулася. Вона була зачинена в пастці, але під самим дахом ангара, де дошки прогнили найбільше, виднівся невеликий отвір, через який пробивалося денне світло. Поруч зі стіною стояли старі дерев'яні ящики.

​Не роздумуючи ні секунди, вона видерлася на ящики. Вони захиталися під її вагою, але витримали. Дотягнувшись до прогнилого краю даху, Еліна вчепилася пальцями за дошки, ігноруючи скалки, що впивалися в шкіру, й щосили ривок підтягнулася вгору.

​Дерево з тріском зламалося. Еліна вивалилася назовні, боляче вдарившись боком об похилий дах, і скотилася прямо в м'який, вологий мох біля берега.

​Вона впала на коліна, важко дихаючи та жадібно ковтаючи свіже, прохолодне повітря. Туман над озером почав трохи розсіюватися під променями ранкового сонця.

​Еліна звелася на ноги й подивилася на зачинені двері човнової станції. Усередині панувала тиша. Але на темній, вологій землі біля входу виразно відбивалися свіжі сліди босих ніг, що вели від дверей ангара... прямо в бік її будинку.

​Вона розтиснула кулак. На долоні палала червона смуга, а на ній лежав важкий сталевий ключ.

​Номер «13» на ньому тепер здавався не просто цифрою, а єдиним шансом зрозуміти, що насправді сталося з Лєною і хто чи що переслідує її саму.