"Таємниця човнової станції"

Туман огортав ноги вологими липкими клубами, ніби намагався втримати Еліну на місці, не пустити далі. Серце калатало десь у горлі, а розум волав: «Вернися в будинок, зачинися на всі засуви й чекай, поки зійде сонце!»

​Але ляклива тиша будинку лякала її ще більше, ніж цей туманний ранок. Напис на картині, вологий слід на дзеркалі — усе це підказувало, що сховатися всередині все одно не вдасться.

​Вона зробила крок у бік покинутої човнової станції.

​Старий дерев'яний ангар із напівзруйнованим дахом стирчав із води, наче кістяк велетенського монстра. Дошки гнили від постійної вологи, а іржаві залізні петлі на дверях стогнали під кожним подихом вітру. Тут давно ніхто не швартував човнів — після того, як зникла Лєна, це місце вважалося серед місцевих «поганим».

​Еліна підійшла до важких дерев'яних дверей. Вони були трохи прочинені, залишаючи вузьку темну щілину.

​— Є хтось всередині? — голосно запитала вона.

​Відповіддю була лише глуха тиша й ритмічне хлюпання озерної води об напівзатоплені палі.

​Еліна обережно штовхала двері. З огидним скрипом вони піддалися, відкривши темно-зелений напівморок. У повітрі стояв стійкий сморід водоростей, мулу та старого заліза. Крізь діри в даху пробивалися тонкі смуги ранкового світла, в яких повільно кружляли порошини.

​У центрі ангара, прямо у воді, прив'язаний товстим ланцюгом, гойдався старий дерев'яний човен. На його дні стояла калюжа чорної води.

​Еліна повільно ступала по хистких дерев'яних містках, уважно роздивляючись довкола. Навіщо той незнайомець вказував сюди? Це якась пастка чи підказка?

​І раптом її погляд зачепився за щось яскраве на далеку сухій полиці біля стіни.

​Там, серед іржавих цвяхів і шматків сітки, лежав металевий пенал. Світло-рожевий, із дитячими малюнками — абсолютно чужий у цьому похмурому місці.

​Еліна підійшла й узяла його в руки. Пенал був вкритий шаром пилу, але сам метал майже не поіржавів. Вони з Лєною колись разом купували такий у школі. Це був пенал її зниклої троюрідної сестри.

​Тремтячими пальцями Еліна відклала засувку й відкрила кришку.

​Усередині не було олівців. Там лежав маленький, згорнутий у кілька разів аркуш паперу та металевий ключ із вибитим номером «13».

​Вона розгорнула папір. Текст був написаний квапливим, тремтячим почерком Лєни — Еліна одразу впізнала ці округлі літери. Текст був коротким, але від кожного слова по спині біг мороз:

​«Якщо ти це читаєш, значить, я не змогла втекти. Він не з цього світу, Еліно. Він ходить серед нас, але не має обличчя. Не вір тому, що бачиш у дзеркалі. Шукай ключ від камери 13 у старому архіві. Правду приховали під водою».

​Дата внизу аркуша змусила Еліну затамувати подих: 12 жовтня 2019 року. Це була ніч, коли Лєна зникла.

​Раптом позаду неї з гучним гуркотом зачинилися вхідні двері ангара.

​Залізна засувка з того боку із клацанням упала на своє місце. Еліна опинилася в пастці у повній темряві, а з-під підлоги, із чорної озерної води, долинав виразний, плескіт чужих кроків, що наближалися до містків...