"Напис на полотні"

Кров стукотіла в скронях так гучно, що заглушала навіть шелест вітру за вікном. Еліна повільно опустила ноги з ліжка, відчуваючи, як холодні мостинками пропікають крізь шкарпетки.

​Вона не зводила очей від картини.

​Перші промені передсвітанкового сонця, що пробивалися крізь пильне скло вікна, падали прямо на полотно. Напис «ВІН ЗНАЄ, ЩО ТИ ТУТ» виблискував дивним, вологесько-темним відтінком, ніби його вивели не олійними фарбами чи маркером, а густим озерним намулом.

​Крок. Ще один.

​Еліна підійшла впритул. Підняла тремтячу руку, торкнулася кінчиком пальця літери «В».

​На фаланзі залишився темний, вологий слід із характерним запахом тління та прілого листя.

​— Це не марення... — видихнула вона, провівши пальцем по шкірі, намагаючись витерти бруд об джинси.

​Хтось був у цій кімнаті, поки вона спала. Хтось стояв прямо над її ліжком, дивився, як вона здригається від кошмарів, а потім спокійно виводив літери на старому пейзажі.

​Думка про те, що чужа людина торкалася речей у будинку або стояла за спиною, викликала нудотну хвилю паніки. Еліна кинулася до дверей, збігла сходами на перший поверх і перевірила замок вхідних дверей.

​Замок був зачинений ізсередини. Засув залишався на своєму місці. Вікна на першому поверсі також були заперті на старі шпінгалети.

​«Як? Як хтось міг увійти?»

​Еліна схопила зі столу свій телефон. Екран спалахнув, показуючи «Немає мережі». У цьому лісовому глушині зв'язок і раніше зникав, але зараз порожній індикатор сигналу здавався вироком. Вона була відрізана від світу.

​Залишатися в будинку ставало нестерпно.

​Вона схопила куртку, накинула її на плечі й вискочила на ґанок. Ранковий туман густою білою пеленою стелився над землею, повністю приховуючи озеро. Сосни здавалися темними велетнями, що мовчки оточили подвір'я.

​Еліна зробила кілька глибоких ковтків морозного повітря, намагаючись опанувати себе, як раптом почула дивний звук.

​Трісь.

​Це був звук сухої гілки, яка зламалася під чиєюсь вагою на межі лісу, за п'ять метрів від ґанку.

​Еліна замерла, навіть припинивши дихати.

​У молочно-білій гущавині туману повільно вималювався силует. Високий, нерухомий, огорнутий у темний дощовик із глибоким каптуром. Обличчя не було видно — лише темрява під тканиною. Незнайомець просто стояв на межі між подвір'ям і лісом, мовчки дивлячись прямо на неї.

​— Хто ви? — голос Еліни здригнувся, але вона змусила себе зробити крок уперед. — Що вам потрібно?!

​Постать не відповіла. Натомість постать повільно підняла руку й вказала пальцем не на неї, а ліворуч — у бік покинутої човнової станції, що напівзатоплена стирчала з води біля самого причалу.

​А потім незнайомець просто зробив крок назад — і безшумно розчинився в тумані, ніби його там ніколи й не було.