"Вологий слід на склі"

Пальці здригнулися, випустивши зі сжима важку зв’язку ключів. Вона з дзенькотом впала на стару дерев'яну підлогу, але Еліна навіть не нахилилася, щоб її підняти.

​Усі її почуття, увесь її зір були прикуті до великого прямокутного дзеркала в темній дерев'яній рамі, що висіло на стіні передпокою.

​На вкритій шаром пилу поверхні скла чітко виднівся слід людської долоні. Довгі, витончені пальці, вузька долоня... і краплі води, що повільно, крапля за краплею, стікали вниз, залишаючи прозорі доріжки на затуманеному склі.

​Слід був зсередини.

​— Це неможливо... — витиснула з себе Еліна. Голос звучав чужо й хрипко, розчиняючись у густій тиші порожнього будинку.

​Вона зробила крок уперед. Підлога під її ногами рипнула. Простягнувши тремтячу руку, вона торкнулася дзеркала пальцями. Зовні скло було сухим і холодним. Але відбиток знаходився з іншого боку — так, ніби хтось із того боку дзеркального полотна щойно притиснув долоню до скла, намагаючись вирватися назовні.

​Раптом кімнатою пронісся легкий протяг, хоча всі вікна були щільно зачинені. Запахло озерною водою, мокрим намулом і чимось ще — ледве вловимим ароматом аптечної ромашки та солодкуватих парфумів.

​Еліні здалося, що двері за її спиною тихо зачинилися.

​Вона різко обернулася. Вхідні двері залишалися прочиненими, крізь них долинав далекий шум сосен. Але коли вона знову глянула на дзеркало, відбитка долоні вже не було. Скло знову було просто запиленим і тьмяним.

​— Мені потрібно виспатися. Мені просто треба випити ліки й лягти спати, — пробурмотіла вона, піднімаючи ключі.

​Еліна піднялася на другий поверх. Будинок належить її двоюрідному дядькові, який покинув його понад п'ять років тому після загадкового зникнення своєї доньки — її троюрідної сестри Лєни. Слідство тоді зайшло в глухий кут: дівчина просто пішла ввечері до озера й більше не повернулася. На березі знайшли лише її куртку.

​Тоді Еліна була занадто зайнята власною кар'єрою, щоб заглиблюватися в цю сімейну трагедію. Вона намагалася не думати про Лєну. Але зараз, стоячи посеред спальні з облупленими шпалерами, вона згадала: Лєна завжди користувалася парфумами з ароматом ромашки.

​У кімнаті було темно й вогко. Еліна поставила на нічний столик склянку води, дістала з сумочки заспокійливе та випила пігулку. Вона опустилася на ліжко, навіть не роздягаючись, підтягнула до підборіддя колючу шерстяну ковдру й заплющила очі.

​Темрява навалилася важким грудом.

​...Але сон не приносив полегшення.

​Їй снилося озеро. Вона стояла по пояс у крижаній, чорній воді. Хтось тримав її за ноги знизу, тягнучи в глибокий, мутний мул. Вона намагалася кричати, але замість повітря з горла виривалися лише бульбашки. А на березі, під тінню високих сосен, стояла людина в темному каптурі й мовчки спостерігала.

​Еліна різко розплющила очі й сіла на ліжку, важко дихаючи.

​В кімнаті панувала передсвітанкова сутінь. На стіні навпроти ліжка висіла невелика картина в рамці — пейзаж із зображенням того самого озера.

​Еліна замерла.

​У кутку картини, там, де на намальованому березі були зображені густі сосни, темною фарбою було виведено свіжий, напівстиртий напис:

​«ВІН ЗНАЄ, ЩО ТИ ТУТ»