Розділ 7

Кассій спустився сходами й уже збирався вирушити до узбережжя, де на нього чекав Адріан, але раптом зупинився.

Думки знову повернулися до Айріс.

Це починало дратувати.

Не її зухвалість. Із цим він якось упорається. І навіть не те, наскільки спокійно вона трималася поруч із ним.

Його непокоїло інше.

Він нічого не побачив.

Жодного спогаду.

Кассій звик до того, що чужа свідомість рано чи пізно піддавалася. Іноді доводилося докласти більше зусиль, іноді менше, але результат завжди був один — образи, обличчя, уривки розмов.

З Айріс не було нічого.

Лише непроникна стіна. І це траплялося вже вдруге.

Кассій розвернувся.

Вино зачекає.

Як і Адріан.

Дорогою він зустрів Етора. Управитель стояв біля одних із дверей і щось пояснював молодій служниці.

— Еторе.

Той одразу повернувся.

— Пане Кассію?

— Передай Адріану, що плани змінилися. Нехай іде до мого кабінету.

Етор на мить завагався.

— Наскільки я пам’ятаю, ви наказали подати панові Адріану біле вино біля моря.

— Я пам’ятаю власні розпорядження.

У кутиках губ управителя промайнула ледь помітна усмішка.

— Звісно.

Кассій примружився.

— Що?

— Нічого, пане. Передам.

Кассій рушив далі. Піднявшись на другий поверх, він пройшов коридором до свого кабінету й, увійшовши, зачинив за собою двері. У кабінеті панувала приємна напівтемрява. Важкі штори були наполовину запнуті, не пропускаючи всередину яскравого післяполудневого сонця. Він підійшов до письмового столу.

Кілька секунд Кассій стояв нерухомо.

Перед очима знову постала Айріс.

Її спокійний погляд.

Ледь помітна усмішка.

«Я вмію розуміти й без слів».

Кассій мимоволі всміхнувся.

Зухвала.

А ще надто впевнена для людини, якій явно було що приховувати.

Він опустив погляд на своє зап’ястя.

Браслет Мае.

Колись він віддав його Аларії.

Але подібні артефакти неможливо було привласнити назавжди. Мае завжди залишався пов’язаним зі своїм господарем і за його волею міг повернутися до нього будь-якої миті, незалежно від того, як далеко перебував і в чиїх руках опинився.

Тепер браслет знову повернувся до Кассія.

Він провів великим пальцем по його поверхні.

Металом пробігло ледь помітне сяйво.

— Елліс.

Браслет потеплішав.

Спершу над ним з’явилася тонка яскрава нитка. Вона ковзнула зап’ястям Кассія, здійнялася в повітря й розсипалася безліччю дрібних іскор. Простір перед письмовим столом здригнувся. Ще мить — і в кабінеті з’явилася жіноча постать.

Елліс була сивілою Кассія — мертвою чаклункою, пов’язаною з браслетом Мае й здатною за його покликом залишати світ мертвих. Довге лілове волосся майже торкалося підлоги. Оксамитова сукня м’ятного кольору облягала струнку постать, а голову прикрашав вінок із темно-червоних троянд із гострими шипами. Навіть після смерті Елліс примудрялася виглядати так, ніби з’явилася не зі світу мертвих, а на прийом до вищого товариства.

Вона повільно оглянула кабінет.

— Треба ж. Ви все-таки згадали про моє існування.

— Добрий день, Елліс.

— Не впевнена, що він добрий. Мене щойно висмикнули з вельми захопливої партії.

— У покер?

— А що вас дивує? Мертвим теж треба якось розважатися.

— Минулого разу ти клялася більше ніколи не грати. Здається, після того, як програла власний вінок.

Елліс обурено торкнулася темно-червоних троянд.

— Я його повернула.

— Не сумніваюся.

— Між іншим, цілком чесно.

Кассій подивився на неї.

Елліс витримала його погляд кілька секунд.

— Майже чесно.

— Так звучить правдоподібніше.

Сивіла легко опустилася на край письмового столу.

Кассій навіть не став робити їй зауваження. За дванадцять років він встиг зрозуміти: заборонити Елліс щось було практично неможливо.

— То навіщо ви мене викликали? — запитала вона. — Тільки не кажіть, що скучили. Я можу неправильно вас зрозуміти.

— Мені потрібна інформація.

— Яка несподіванка, — іронічно протягнула Елліс.

— Про одну дівчину.

Золотаві очі сивіли миттєво ожили. 

— Про дівчину?

Кассій уже зрозумів, що невдало підібрав слова.

— Трійка з Ерну. Айріс Белен.

Елліс повільно всміхнулася.

— Продовжуйте.

— Що саме?

— Усе. Мені вже цікаво. — Очі Елліс азартно спалахнули. 

— Мені потрібні відомості, а не твої висновки.

— Одне іншому зовсім не заважає.

— Елліс.

— Добре, добре.

Вона підняла руки, зображаючи капітуляцію.

— Айріс Белен. Ерн. Що ще?

— Двадцять п’ять років. Кілька років служила в цьому домі. Нещодавно закрила закладну.

— А тепер?

— Тепер вона фріє.

Елліс схилила голову набік.

— Цікаво.

— Що?

— Поки нічого, — загадково всміхнулася сивіла.

Вона заплющила очі.

Сяйво браслета Мае стало яскравішим. Кілька тонких ниток світла простягнулися від зап’ястя Кассія до Елліс і розчинилися навколо її пальців.

Кассій мовчки чекав.

Пошук тривав довше, ніж зазвичай.

Нарешті Елліс розплющила очі.

— Знайшла.

Перед нею з’явилися сяйливі рядки.

— Повне ім’я — Айріс Белен. Закладна № 66573. Двадцять п’ять років. Народилася в Ерні. Мати виховувала її сама. Батько невідомий. Мати померла, коли Айріс була підлітком. Після цього дівчина жила у родичів.

— У яких?

Елліс провела пальцем по сяйливих рядках.

— Тітка. У неї є син. Після смерті матері родичі віддали Айріс у прислугу, щоб погасити сімейний борг.

Кассій насупився.

— Скільки їй було?

— Шістнадцять.

Кілька секунд він мовчав.

Елліс поглянула на нього поверх сяйливих рядків.

— Милі родичі.