Розділ 3

На мить Кассій утратив дар мови. Він примружився, вдивляючись в обличчя незнайомки, ніби сподівався, що марево зникне. Не зникло. Перед ним стояла дівчина, до неможливості схожа на Аларію. Маячня. Або випитий алкоголь нарешті зіграв із ним злий жарт, або минуле вирішило в найжорстокіший спосіб нагадати про себе.

Аларія мертва.

П’ять із половиною років тому Кассій переконався в цьому настільки, наскільки взагалі було можливо. Адріан знайшов свідка, який перебував неподалік будівлі в момент вибуху, і Кассій особисто проник у його спогади. Знову й знову переглядав останні хвилини перед катастрофою.

Аларія увійшла всередину.

А за мить будівлю розніс жахливий вибух.

Вижити там було неможливо.

І все ж зараз вона наче знову стояла перед ним.

— Ім’я, — холодно кинув Кассій.

Дівчина не відвела погляду. Що, в ім’я всіх проклятих, сталося в цьому маєтку за п’ять років його відсутності? Спочатку до кімнати завалилася п’яна служниця й упала перед ним навколішки. Тепер з’явилася ця дівчина — живе нагадування про жінку, яку він стільки років намагався залишити в минулому.

— Пане Кассію. — Незнайомка витончено схилилася в поклоні. — Рада вітати вас у маєтку Крісе. Моє ім’я Айріс.

Її спокійний голос насторожив його ще більше.

Дві інші служниці ледве наважувалися підняти на нього очі. Одна ридала, друга застигла від страху. Ця ж трималася інакше. Надто впевнено для прислуги, яка вперше опинилася перед господарем маєтку. І дивилася прямо йому в очі.

— Усі геть, — наказав Кассій.

Повторювати не довелося.

— А ти залишся. — Він указав на Айріс.

Дівчина завмерла. Коли двері за іншими зачинилися, Кассій неквапливо наблизився до неї, трохи припадаючи на ліву ногу. Тепер він міг роздивитися незнайомку краще. Довге темне волосся м’якими хвилями спадало на плечі. Легка сукня бірюзового відтінку підкреслювала жіночну фігуру. Аларія ніколи не вдягнула б нічого подібного. Вона терпіти не могла вбрання, яке здавалося їй занадто відвертим.

Кассій торкнувся пасма волосся Айріс і повільно пропустив його між пальцями.

Навіть запах був іншим.

Ваніль і троянда.

Не лаванда.

Не вона.

— Ти теж прислуга? — запитав він, і в голосі прозвучала ледь прихована зневага.

— Так, пане. Я служниця в маєтку Крісе.

Айріс відповіла спокійно, хоча всередині все напружилося. Між ними залишилося зовсім мало простору. Його дотик викликав у неї майже фізичну огиду. Краще в пеклі горіти, ніж дозволяти цьому чоловікові поводитися з нею як із річчю. Та відступати Айріс не збиралася.

— Скільки тобі років?

Дивне запитання змусило її насторожитися.

— Двадцять п’ять, пане.

Кассій на мить застиг.

— Аларії зараз було б двадцять чотири… — тихо промовив він. 

— Аларії? — перепитала Айріс.

Відповіді не було. Кассій продовжував мовчки розглядати її. Майже той самий зріст. Ті самі обриси обличчя, та сама форма губ. Та очі карі, а не фіалкові. Волосся темне. І сама Айріс була іншою. М’якшою. Жіночнішою. Аларія була худорлявою й підтягнутою, загартованою роками боротьби. 

Ні. Це не вона. Але схожість була настільки разючою, що минуле, яке Кассій роками заганяв у найдальші куточки пам’яті, ожило в одну мить. Він узяв Айріс за підборіддя й підняв її обличчя, змушуючи подивитися на себе.

Дівчина напружилася.

Кассій зосередився й обережно торкнувся її свідомості.

Спогади відгукнулися майже одразу.

Школа Арка. Довгі коридори. Уроки. Маєток Крісе. Кухня. Трікс. Міс Філліс. Безліч уривків звичайного життя, що миготіли один за одним.

Кассій пішов глибше.

І раптом усе зникло.

Темрява.

Він насупився й спробував знову, намагаючись дістатися давніших спогадів.

Марно.

Вони були там — Кассій відчував це. Але щось не дозволяло йому їх побачити. Наче частину пам’яті Айріс навмисно сховали за непроникною завісою.

Її спогади були захищені.

Але як?

І чому? 

— Що ви робите? — тихо запитала вона.

Кассій перевів погляд на її обличчя. Судячи з розгубленості, вона навіть не зрозуміла, що щойно сталося.

У коридорі почулися швидкі кроки.

— Що тут відбувається? Кассе, навіщо ти довів тих двох дівчат до такого стану? Одна ридає, друга від страху слова сказати не може. Якого…

До кімнати увійшов Кесо — і замовк. Він спочатку подивився на Айріс, а потім — на руку Кассія, що все ще стискала її підборіддя.  Кілька секунд Кесо мовчав.

— Кассію, мені треба з тобою поговорити. Наодинці, — промовив він уже зовсім іншим тоном.

— Чекай на мене в Сапфіровому кабінеті. Я скоро підійду.

Кассій навіть не обернувся.

— Ні. Це важливо. — У голосі Кесо з’явилися жорсткі нотки. — І нарешті прибери руки від Айріс.

Лише тепер Кассій перевів погляд на друга. На його губах повільно з’явилася недобра усмішка.

— Дивлюся, ти непогано знайомий із моїми слугами.

Він відпустив Айріс, проте погляду від неї не відвів.

— З тобою ми ще не закінчили. Завтра я з’ясую, чому мої служниці серед ночі повертаються до маєтку п’яними.

Айріс промовчала.

— Кесо, — Кассій нарешті повернувся до товариша. — Чекаю на тебе в кабінеті. І не змушуй мене чекати.

Лише коли двері за ним зачинилися, Айріс відчула, що знову може нормально дихати. Кесо одразу підійшов до неї.

— Не хвилюйся. Я з ним поговорю. Кассій усе-таки мій друг, хоча часом здається, що здоровий глузд із ним остаточно посварився.

Айріс майже не чула його. Вона дивилася на двері, за якими щойно зник Кассій.

Погано.

Дуже погано.

Його повернення могло зруйнувати все, над чим вона працювала останні роки. На її шляху з’явилася людина, яку навряд чи вдасться обманути звичною усмішкою чи просто обійти стороною. Кассій Крісе міг стати серйозною проблемою.

— Айріс?