Десь у минулому…

Десь у минулому…

Темний ліс огортала тиша. Лише квапливі кроки дівчини порушували безмовність густої хащі. Пробираючись крізь колючі гілки, Аларія ніяк не могла позбутися злості. Після чергової сутички з Крассом її чудовий настрій зник умить.

«Ну чому саме він?» — роздратовано думала вона. Тільки цей нестерпний тип примудрявся вивести її з себе за лічені хвилини. Сьогодні вона ледь не жбурнула в нього дерев’яним табуретом. Утім, невелика помста все ж вдалася. Липке хмільне пійло опинилося на одязі Красса, а заодно дісталося і його черговій супутниці. Та найбільше Аларії сподобався момент, коли ящірка, кинута влучною рукою, потрапила просто в декольте біловолосої повії. Від цих спогадів Аларія мимоволі усміхнулася. Ох і вереску тоді було! Здавалося, його чули навіть за межами таверни.

— Я поводжуся як дитина, — докорила собі дівчина. — Радію дрібній капості. Ганьба.

Та варто було озирнутися, як усмішка миттю зникла. Аларія побачила Красса. Він упевнено крокував слідом, невпинно скорочуючи відстань між ними.

«І як у нього це виходить?» — роздратовано подумала вона. Жовте листя вкривало промерзлу землю, а його кроків зовсім не було чути.

— Який же нахаба… — процідила вона крізь зуби.

Йдучи за дівчиною, Красс ледве стримував сміх. У гніві вона була особливо чарівною. Справжня рудоволоса фурія. Як же дивовижно її фіалкові очі метали блискавки в його бік! А гордовито підняте підборіддя лише додавало їй зухвалої чарівності. 

Саме це й приваблювало його.

Йому хотілося підкорити її собі.

Сьогодні він від душі посміявся, навмисно спровокувавши її в таверні. Аларія ніколи не відступала перед викликом. Щоправда, хоч як би вона старалася, перемогти його в поєдинку все одно не могла.

Іноді Красс навіть навмисно поступався їй, дозволяючи завдати кількох ударів. Вона не знала його таємниці й була впевнена, що своїми успіхами завдячує винятково наполегливості та тренуванням. Та й дотики цієї вогняної бестії приносили йому значно більше задоволення, ніж мали б. Колись ніхто не наважувався підняти на нього руку. А ті небагато, хто все ж ризикнув, давно лежали в сирій землі, складаючи компанію черв’якам.

Поспіхом Аларія дісталася скромного прихистку, який уже три роки слугував їй домом. Не бажаючи слухати чергові насмішки Красса, вона натягнула на обличчя найневиннішу усмішку й щосили зачинила двері просто перед його носом.

— Жах. Що не день, то проблема.

Скинувши теплу чорну стьобану куртку, Аларія недбало кинула її на єдиний стілець у кутку кімнати. Не помітивши під ногами сірого кота, вона випадково наступила на його покалічений хвіст. Худий котяра злетів від болю й одним стрибком опинився на столі.

— Язук! Скільки разів я казала не плутатися під ногами? — обурилася дівчина. — Усі неприємності ніби навмисно липнуть до мене.

Вона втомлено озирнулася. Житло більше нагадувало покинуту печеру, ніж оселю молодої дівчини. Вікон не було. Вогкі шпалери місцями відставали від стін, а зі стелі раз у раз падали краплі води, дзвінко вдаряючись об розставлені по кімнаті залізні відра.

«І скільки ще мені доведеться тут жити?»

Її думки перервав гучний удар дверей. До кімнати увірвалося холодне осіннє повітря. Аларія навіть не озирнулася. Вона й так знала, хто прийшов.

Красс неквапливо зайшов усередину. Старі дошки під його чоботами жалібно заскрипіли. Цей звук чомусь дратував її особливо сильно.

— Аларіє, твої манери залишають бажати кращого.

Вона різко повернулася. Красс стояв біля дверей, скрестивши руки на грудях, і явно насолоджувався її роздратуванням.

— Спочатку ти обливаєш мене дешевим пійлом, потім зачиняєш двері просто перед носом. Боюся навіть уявити, що буде далі. — На його губах з’явилася знайома глузлива усмішка. — Маленька невихована грубіянка.

— Красс! — Аларія штовхнула його в груди. — Тебе не вчили стукати? Чи ламати чужі замки для тебе — звична справа?

З її губ зірвався нервовий смішок.

— Хоча про що це я? Ти ж абсолютно безнадійний. Мені й без тебе вистачає клопоту. Тож будь ласкавий: полагодь двері й зникни з мого дому.

Усмішка Красса згасла.

— Я втомився з тобою воювати.

Його голос несподівано прозвучав серйозно.

Аларія замовкла. На мить їй здалося, що перед нею стоїть зовсім інша людина.

— Від самого першого дня в таборі ти ставишся до мене як до ворога, — продовжив він. — Але я борюся за те саме, що й повстанці Точки П’ять. Арки відібрали наші землі, перетворили людей на рабів, розлучили сім’ї. Думаєш, мене це не стосується?

Його погляд потемнів.

— Ці прокляті номери на шиї дошкуляють мені не менше, ніж тобі. Не ти одна змушена переховуватися.

— Красс…

— Ні, вислухай.

Він обережно взяв її за руку.

— Уже пів року я поруч із вами. Повстанці довіряють мені. Утікачі довіряють мені. Тільки ти й далі шукаєш у мені підступ.

Аларія відвела погляд.

— Бо ти підозрілий.

— Он як?

— Ти з’явився невідомо звідки. Майже нічого не пам’ятаєш про своє минуле, але знаєш більше за багатьох. Б’єшся так, ніби тебе навчали найкращі майстри світу. Іноді мені здається, що ти приховуєш набагато більше, ніж розповідаєш.

Кілька секунд вони мовчки дивилися одне на одного.

— І це все? — тихо запитав він.

Аларія насупилася. Вона й сама не розуміла, чому весь час думає про нього. У неї був Сет. Хоч коханням у їхніх стосунках і не пахло, він був вірним, надійним і вже два роки залишався поруч. То чому ж думки знову й знову поверталися до Красса? Так, він вродливий. Так, розумний. Так, його самовпевненість дратувала її до нестями. Але було щось іще. Щось, у чому вона не хотіла зізнаватися навіть самій собі.

— Ух… — Аларія важко видихнула. — Взагалі-то ти справжнісінький неотесаний ловелас.

Кутики губ Красса здригнулися.

— Он воно що.

Він трохи нахилив голову, насилу стримуючи усмішку.