Десь у минулому…

Напередодні бурі 

Держава Ерн 

Темний ліс огортала тиша. Лише квапливі кроки дівчини порушували безмовність густої хащі. Пробираючись крізь колючі гілки, Аларія ніяк не могла позбутися злості. Після чергової сутички з Крассом її чудовий настрій зник умить.

Ну чому саме він?

Тільки цей нестерпний тип примудрявся вивести її з себе за лічені хвилини. Сьогодні вона ледь не жбурнула в нього дерев’яним табуретом. Утім, невелика помста все ж вдалася. Липке хмільне пійло опинилося на одязі Красса, а заодно дісталося і його черговій супутниці. Та найбільше задоволення Аларія отримала, коли жбурнула ящірку просто в декольте біловолосої повії й влучила точно в ціль. 

Ох і вереску тоді було! 

Та варто було озирнутися, як від недавньої втіхи не залишилося й сліду. Аларія побачила Красса. Він упевнено крокував слідом, невпинно скорочуючи відстань між ними.

— Ось же нахаба… — пробурмотіла Аларія собі під ніс. 

Красс тим часом ледве стримував сміх. У гніві вона була неймовірною! Справжня червоноволоса фурія! А як же люто її фіалкові очі метали в нього блискавки! Здавалося, ще трохи — і вона спопелить його самим поглядом. 

Йому хотілося підкорити її собі.

Сьогодні він добряче повеселився, навмисно спровокувавши її в таверні. Аларія ніколи не відступала перед викликом. Щоправда, хоч як би вона старалася, перемогти в поєдинку все одно не могла.

Іноді Красс навіть навмисно поступався їй, дозволяючи надавати собі кілька стусанів.

Вона не знала його таємниці й була впевнена, що своїми успіхами завдячує винятково наполегливості та тренуванням. А йому напрочуд подобалося отримувати удари від цієї вогняної бестії. 

Раніше ніхто не наважувався підняти на нього руку.  А ті небагато, хто все ж ризикнув, давно лежали в сирій землі, складаючи компанію своїм новим друзям — черв’якам. 

Нарешті Аларія дісталася скромного прихистку, який уже три роки слугував їй домом. Не бажаючи слухати чергові насмішки Красса, вона зупинилася біля дверей і дочекалася, поки він підійде ближче. Тоді обернулася, подарувала йому найневиннішу зі своїх усмішок і щосили зачинила двері просто перед його носом. 

Скинувши теплу чорну стьобану куртку, Аларія недбало кинула її на єдиний стілець у кутку кімнати. Не помітивши під ногами сірого кота, вона випадково наступила на його покалічений хвіст. Худий котяра пронизливо нявкнув і одним стрибком опинився на столі.

— Язук! Скільки разів я казала не плутатися під ногами? — обурилася дівчина. — Усі неприємності так і липнуть до мого невезучого заду! 

Вона оглянула своє убоге житло. Низька стеля, обшарпані стіни й важкий запах плісняви робили кімнату схожою радше на занедбану печеру, ніж на оселю молодої дівчини. Вікон не було. Вогкі шпалери місцями відставали від стін, а зі стелі невпинно крапала вода, дзвінко падаючи в залізні відра, розставлені по всій кімнаті. 

І скільки ще мені доведеться тут жити?

Її думки перервав тріск замка, а слідом — гуркіт дверей, що різко розчахнулися. До кімнати увірвалося холодне осіннє повітря. Аларія навіть не озирнулася. Вона й так знала, хто прийшов.

— Аларіє, твої манери залишають бажати кращого.

Вона різко обернулася. Красс стояв біля дверей, схрестивши руки на грудях, і, схоже, неабияк тішився її роздратуванням. 

— Спочатку ти обливаєш мене дешевим пійлом, потім зачиняєш двері просто перед носом. Боюся навіть уявити, що буде далі. — Він глузливо оглянув її з голови до ніг. — Маленька невихована грубіянка.

— Красс! — обурено вигукнула Аларія. — Тебе не вчили стукати? Чи ламати чужі замки для тебе — звична справа? 

Вона кинула погляд на двері, а тоді знову на нього.

— Мені й без тебе вистачає клопоту. Тож будь ласкавий: полагодь двері й зникни з мого дому.

Красс перестав усміхатися.

— Я втомився з тобою воювати.

Аларія вже приготувалася відповісти черговою шпилькою, та щось у його голосі змусило її промовчати.

— Від самого першого дня в таборі ти ставишся до мене як до ворога, — продовжив він. — Але я борюся за те саме, що й повстанці Точки П’ять. Арки відібрали наші землі, перетворили нас майже на рабів. Думаєш, мене це не стосується?

Він торкнувся шиї, там, де під коміром ховався номер.

— Ці прокляті номери дошкуляють мені не менше, ніж тобі. Не ти одна змушена переховуватися.

— Красс…

— Ні, вислухай! Уже пів року я поруч із вами. Повстанці довіряють мені. Сет довіряє мені! Тільки ти шукаєш підступ.

Аларія відвела погляд.

— Бо ти підозрілий. Ти з’явився невідомо звідки. Нічого не пам’ятаєш про своє минуле, але знаєш більше за багатьох. Б’єшся так, ніби тебе навчали найкращі майстри світу. Іноді мені здається, що ти приховуєш набагато більше, ніж розповідаєш.

Його обличчя залишалося незворушним.

— І це все? 

Аларія насупилася. Вона й сама не розуміла, чому весь час думає про нього. У неї був Сет. Хоч коханням у їхніх стосунках і не пахло, він був вірним, надійним і вже два роки залишався поруч. То чому ж думки знову й знову поверталися до Красса?

Так, він вродливий. Так, розумний. Так, його самовпевненість дратувала її до нестями. Але було щось іще. Щось, у чому вона не хотіла зізнаватися навіть самій собі.

— А ще ти справжнісінький неотесаний ловелас.

Кутики губ Красса здригнулися.

— Тобто весь цей час ти воюєш зі мною саме через це?

— Не починай.

— Усі ці сварки, причіпки й спроби придушити мене лише через те, що ти вважаєш мене ловеласом?

Красс не витримав і розсміявся.

— Чесне слово, Аларіє, іноді твоя логіка ставить мене в глухий кут.

Аларія затулила обличчя долонею. Щоки спалахнули від сорому. От же дурепа! І хто її за язик тягнув?

— Тепер розумію, чому після випивки краще тримати язик за зубами, — пробурмотіла вона. — Можливо, я й справді до тебе несправедлива. Ти багато зробив для табору, заслужив довіру людей. Недарма Сет призначив тебе командиром.